Розділ 3

Шлях Вперед і Безмовний Страж

З відходом Ерідана, Дім Міраель немов знову набув особливої, інтимної тиші. Для Леї це була не самотність, а новий стан буття. Вона залишилася не тому, що їй нікуди було йти, а тому, що відчувала глибинний зв'язок із цим місцем, із Дзеркалом, і з Елірією, яка тепер стала її безмовною наставницею. Перші дні після від'їзду брата були сповнені усвідомлення. Осколки розбитого дзеркала в дитячій кімнаті вже були прибрані, але їхня відсутність не означала забуття. Навпаки, воно символізувало чистоту, набуту після звільнення.

Лея провела перші дні, немов губка, вбираючи кожен жест, кожне слово Елірії. Вона допомагала їй у повсякденних справах, але головним її заняттям було вивчення Дому. Під чуйним керівництвом Хранительки, Лея вчилася не просто бачити Тіні, як це було в лікарні, а розуміти їх. Елірія пояснювала їй, що Тіні — це не злі духи, а лише згустки невисловлених емоцій, які, якщо їх не прийняти, можуть спотворювати реальність і поглинати душі.

— Твоя унікальність, Леє, у тому, що ти завжди бачила чужі Тіні, — говорила Елірія, поки вони сиділи біля каміна, обкладеного стародавнім каменем. — Це був твій дар, але й твоє прокляття. Воно привело тебе до лікарні. Тепер ти маєш навчитися контролювати його. Не заглушати, а направляти.

Вони практикувалися в бібліотеці, де сотні старовинних фоліантів зберігали не тільки пил, а й відлуння колишніх власників. Елірія вчила Лею медитувати перед Дзеркалом Міраель, не для того, щоб побачити щось конкретне, а щоб налаштуватися на його ритм, на його пам'ять. Лея, заплющивши очі, відчувала пульсацію, наче Дзеркало було величезним серцем, що б'ється в самому центрі Дому. Вона починала розрізняти не просто згустки чужих емоцій, а їхні відтінки, їхні історії. Тінь Скорботи біля старого листа, Тінь Радості біля пожовклої фотографії, Тінь Заздрості, що витала навколо старовинної прикраси. Це було схоже на вивчення нової мови, мови емоцій.

Її власні Тіні — ті, що були пов'язані з сім'єю, з братом, — тепер не мучили її. Вони були частиною неї, але вже не домінували. Раель і Азарій, голоси, що раніше звучали як внутрішні голоси божевілля, тепер стали її провідниками, її внутрішнім компасом. Раель, Тінь Безсилля, тепер нашіптувала їй про силу співчуття, про прийняття того, що не можна змінити. Азарій, Тінь Страху, вчив її використовувати Страх як інстинкт, як попередження, а не як параліч.

— Дзеркало Міраель — не просто скло, — одного разу сказала Елірія, проводячи рукою по прохолодній поверхні головного Дзеркала. — Воно зберігає не тільки відображення, а й спогади тих, хто в нього дивився. Воно пам'ятає Лідію. Пам'ятає Майстра Тіней. І воно пам'ятає кожного, хто шукав у ньому відповіді.

Лея доторкнулася до Дзеркала. Її пальці відчули не тільки холод скла, а й якусь вібрацію, наче під ним ховалася жива сутність. І в цей момент, в її свідомості, промайнув образ. Не чіткий. Незрозумілий. Спотворене, промайнуле обличчя, повне нестерпної туги, яке тут же зникло.

— Що це було? — запитала Лея, відсмикнувши руку.

Елірія нахмурилася. — Я не знаю. Я відчуваю, що Дім… він турбується. Щось ще залишилося. Щось, що Дзеркало не встигло зцілити. Або те, що прийшло нещодавно.

Дивні події почали відбуватися. Лея стала помічати, що деякі дзеркала в Домі, маленькі, звичайні, почали поводитися дивно. Вони мерехтіли, показували спотворені відображення, яких там бути не повинно, або на мить затягувалися пеленою туману, навіть якщо в кімнаті не було вологи. Одного разу, проходячи повз старовинне дзеркало в коридорі, Лея побачила в ньому не своє відображення, а фігуру, що промайнула на секунду. Вона була згорбленою, майже безформною, її обличчя було приховано капюшоном, але від неї виходило відчуття неймовірної, всепоглинаючої печалі.

— Це не Тінь, Леє, — голос Азарія пролунав у її голові. — Це фантом. Ехо. Відгомін того, хто був тут давно. І хто не зміг знайти спокою. — Привид? — прошепотіла Лея. — Ні. Щось інше. Той, хто надто довго дивився в Дзеркало. І хто загубився між світами.

Елірія відчула зростаюче занепокоєння. Ці фантоми відрізнялися від звичайних Тіней, з якими вона і Лея вчилися працювати. Вони були більш… реальними. І їхня поява після зцілення Дзеркала Леєю та Еріданом була тривожним знаком. Здавалося, коли одна рана Дзеркала затягнулася, проявилася інша, більш давня.

Поклик фантома, який Лея почула крізь Дзеркало, був не схожий на крик Тіней або пульсацію спогадів. Він був тугою. Глибокою, древньою тугою, яка проникала в найглибинніші частини душі. У ті дні після від'їзду Ерідана, Дім Міраель, раніше що здавався затишним притулком, тепер відкривав свої нові, складніші шари. Елірія, незважаючи на свій багаторічний зв'язок із Дзеркалом, теж відчувала це.

Лея, слухаючи слова наставниці, відчувала, що фантом не був злим. Він був болісним. Його присутність відчувалася як холодний протяг у найтепліших кімнатах, як раптовий шепіт, який Лея вловлювала на межі слуху. Вона стала бачити його частіше. Іноді фантом з'являвся в коридорі, іноді мерехтів у дзеркальних поверхнях, немов намагаючись привернути увагу, але ніколи не наближався, зберігаючи дистанцію від Леї та Елірії.

Лея, використовуючи свої нові навички, почала досліджувати. Вона намагалася «налаштуватися» на фантома, зрозуміти його природу, як вона вчилася розуміти Тіні. Раель і Азарій, її внутрішні голоси, тепер звучали чіткіше, допомагаючи їй інтерпретувати те, що вона сприймала.

«Він самотній, — прошепотіла Раель, Тінь Безсилля, але тепер звучить зі співчуттям. — Він шукає зв'язку. Шукає того, хто зрозуміє його.» «Він боїться, — додав Азарій, Тінь Страху, але тепер з ноткою обережності. — Боїться забуття. Боїться, що його ніхто не почує.»