Розділ 2

Зустріч Тіней і Розбиті Відображення

Дім завмер, ніби прислухаючись до новоприбулих. Лея та Ерідан стояли на порозі, їхні фігури, окреслені ранковим сонцем, здавалися крихкими, але в них відчувалася незламна рішучість. Елірія вивчала їх поглядом, який бачив не тільки зовнішність, а й Тіні, що вилися навколо кожного з них. Навколо Леї клубилася щільна, задушлива Тінь Заперечення – заперечення реальності, болю, самої себе. Навколо Ерідана – величезна, всепоглинаюча Тінь Страху, яка, здавалося, ось-ось поглине його цілком. Вона була знайома Елірії. Вона була схожа на ту Тінь, з якою колись боролася вона сама.

— Заходьте, — голос Елірії був м'яким, але твердим. Вона відступила в хол, запрошуючи їх усередину.

Лея ступила першою, її погляд ковзав по стінах, по Дзеркалу Міраель, по портретах, які тепер здавалися живими. В її очах читалося впізнавання. Вона бачила Дім не таким, яким він був, а таким, яким він був у її кошмарах. Ерідан слідував за нею, тримаючись трохи позаду, його погляд був прикутий до Елірії, в ньому читалася суміш обережності та відчайдушної надії.

— Ви… ви бачите нас, — прошепотіла Лея, її голос був хрипким від довгої дороги і нервової напруги. Вона дивилася прямо на Елірію, і в її очах не було божевілля, лише гірка, змучена ясність. — Не як лікарі. Не як божевільних.

Елірія кивнула. — Я бачу вас. І я бачу ваші Тіні. Як і свої. Тут, у цьому Домі, немає місця брехні. Дзеркало покаже вам те, що ви боїтеся забути. І те, що ви боїтеся пробачити.

Вони провели години в Залі Портретів. Елірія розповідала їм свою історію – історію Дому, Лідії, Дзеркала, Майстра Тіней, своєї власної боротьби. Лея та Ерідан слухали, не перебиваючи, їхні обличчя змінювалися з кожним словом – від потрясіння до розуміння, від жаху до надії. Елірія говорила про Тіні, про те, що вони – не вороги, а частини душі, які потрібно прийняти, щоб знайти цілісність.

— Моя бабуся… — почала Лея, коли Елірія закінчила. — Вона завжди говорила про Дім Міраель. Вона знала про нього. Вона була однією з тих, хто вірив, що Дзеркало може зцілювати. Але вона також знала, що воно може і руйнувати. Вона говорила про Лідію, про її жагу влади. І вона сказала, що тільки той, хто зможе зустрітися зі своїми власними Тінями, зможе використовувати Дзеркало не для руйнування, а для зцілення.

— Вона мала рацію, — прошепотів Ерідан. — Наші Тіні… вони завжди були з нами. З тих пір, як… — його голос обірвався. Його погляд втупився в порожнечу, і Елірія відчула хвилю Страху, що виходила від нього.

— З тих пір, як помер ваш брат, — закінчила Елірія, і Лея здригнулася. Вона не говорила їй про це.

— Ви… ви бачите, — прошепотіла Лея, її очі розширилися. — Я бачу не тільки те, що було, але і те, що є, — відповіла Елірія. — Дзеркало – це пам'ять. І воно зберігає і вашу.

Вони провели ніч у Домі. Для Леї та Ерідана це було не просто ночівлею. Це було зануренням у світ, який завжди існував на периферії їхнього сприйняття, але тепер став реальністю. Тіні Дому, колись лякали Елірію, тепер були її союзниками. І вони, здавалося, розуміли, що новоприбулі теж потребують допомоги.

Наступного ранку Елірія повела їх у дитячу кімнату. Кімнату, яка, як вона відчувала, мала особливе значення для Леї та Ерідана. Вона була світлою, але в ній витав якийсь невисловлений біль. Тут не було дзеркал, але в її повітрі відчувалася присутність чогось дуже важливого.

— Моя бабуся говорила, що Лідія… вона теж була тут, — прошепотіла Лея, її голос був сповнений передчуття. — Що саме тут вона почала свої експерименти. І що… що тут Лідія знайшла своє дзеркало. Те, через яке вона намагалася зв'язатися з Відображеним Світом.

Елірія кивнула. Вона відчувала це. Ця кімната була епіцентром болю. — Воно тут, — сказав Ерідан, його голос тремтів. Він підійшов до стіни, на якій висіло звичайне, нічим не примітне дзеркало, закрите старою, вицвілою тканиною. — Я відчуваю його. Воно кличе мене.

Елірія відчула потужну пульсацію від Дзеркала Міраель у холі, що відгукувалася на присутність цього дзеркала. І вона зрозуміла. Лідія не тільки використовувала Дзеркало Міраель. Вона створила своє власне, менше дзеркало, щоб посилити свої здібності. Або, можливо, це дзеркало вже було тут, і Лідія просто активувала його.

— Що воно показує? — запитала Елірія.

Лея та Ерідан подивилися один на одного. В їхніх очах читалася суміш жаху та відчайдушної рішучості. — Воно показує нашу матір, — прошепотіла Лея. — Заплакану, що осідає на підлогу біля лікарняного ліжка. — Батька — в поліцейській машині, з обличчям, яке не знав ніхто з них, — додав Ерідан, його голос був глухим. — І маленьких нас — двох наляканих дітей, що стискають долоні в темряві, — завершила Лея.

— Це все — ти. Це все — ти, Лін. Це все — ти, Еран.

У цей момент, з глибини цього маленького дзеркала, вирвалися дві Тіні. Вони були не просто безликими, як ті, що переслідували Лею раніше. Вони були відчутними, але спотвореними. Тінь Жінки, що плакала, і Тінь Чоловіка, що був спотворений жахом. Вони були їхніми батьками. Або їхнім болем.

— Ти боїшся пробачити, — прошепотів голос Раель, що виходив, здавалося, зсередини Леї. Її Тінь Безсилля, але тепер вона була не слабкістю, а мудрістю. — Ти боїшся забути, — додав Азарій, голос якого виходив з Ерідана. Його Тінь Страху. Але тепер не паралізуюча, а направляюча. — Але зараз… — голос Елірії був твердий. — Ви можете вибрати.

Лея та Ерідан подивилися на Тіні своїх батьків, потім один на одного. В їхніх очах повільно розгоралося полум'я рішучості. Вони простягнули руки. Не один до одного. До дзеркала. До своїх Тіней. Вони взялися за руки. Міцно. Не боячись.