Розділ 1.

Ехо Минулого в Осколках Майбутнього

Минули роки. Не просто місяці, що змінили обличчя землі та плин часу. Село Мірейн, колись напівзабуте, стало процвітаючим куточком, куди стікалися художники та письменники, шукаючи натхнення в його безтурботній красі та тиші. Про Дім Міраель ходили легенди – про його красу, про таємниці, які він зберігав, і про його німу, але всевидячу господиню. Елірія Ноар, дочка свого батька і хранителька його спадщини, стала легендою сама. Їй було вже за сорок, але її очі, кольору старого золота, зберегли молодість і гостроту. Вони бачили надто багато. І продовжували бачити.

Вона більше не ховалася від свого минулого. Вона жила в ньому, як у старому, затишному халаті. Дім Міраель був її шкірою, Дзеркало – її серцем, а Тіні – її кров'ю. Вони не були її слабкістю, але стали її силою, її сприйняттям світу. Страх був її найгострішим інстинктом, Безсилля – глибоким розумінням людської природи, Злість – чистою, спрямованою енергією, а Пам'ять – нескінченним архівом, до якого вона завжди мала доступ. Вона пізнала кожну свою Тінь, і кожна з них дала їй дар – дар бачити істину, приховану за завісою ілюзій.

Елірія була Хранителем. Вона не покидала Дім, її зв'язок із Дзеркалом став настільки глибоким, що вона відчувала кожне його коливання, кожен відгомін емоцій, що проходять крізь його невидимі грані. Вона знала, що Майстер Тіней був переможений, але його привид, його жага влади над чужими душами, все ще витав у повітрі. Дзеркало Міраель було не просто порталом, а й відображенням душ тих, хто в нього дивився. Воно було проходом до істини, але й приманкою для тих, хто прагнув лише влади.

Вона сиділа біля каміна в Залі Портретів, перегортаючи сторінки стародавніх фоліантів, які колись належали Лідії, але тепер розкривали свої таємниці їй, Елірії. Її волосся, колись темне, тепер було торкнуте сріблом на скронях, але це лише надавало її образу мудрості. Ворон, її незмінний супутник, сидів на спинці крісла, його блискучі очі були спрямовані на полум'я, але в них, здавалося, відбивалося якесь далеке передчуття.

Раптом Дзеркало в холі, до цього спокійне і тихе, здригнулося. Його поверхня пішла брижами, як вода, а потім на ній, на мить, проявилося спотворене, повне болю обличчя. Воно було молодим, очі – широко розплющені від жаху, а по щоках текли беззвучні сльози. Це обличчя не належало Дому. Воно належало комусь ззовні.

«Вона йде, – прошепотів голос Азарія у свідомості Елірії, що став тепер таким же рідним, як її власні думки. – Вона шукає відповіді там, де їх бути не може. Вона бачить те, що не повинна бачити.»

У цей же момент, далеко від безтурботних стін Дому Міраель, у задушливих, пропахлих хлоркою коридорах психіатричної лікарні, Лея боролася зі своїми демонами. Їй було двадцять два, і останні десять років свого життя вона провела тут, у нескінченній боротьбі з тим, що лікарі називали галюцинаціями, а вона – істиною.

З самого дитинства Лея бачила Тіні. Вони були не такими, як Тіні Елірії – не персоніфікованими емоціями, а спотвореними, болісними відображеннями чужого болю. Вона бачила їх на стінах будинків, в очах перехожих, у глибинах звичайних дзеркал. Ці Тіні шепотіли їй про чужі страждання, про давно забуті трагедії, про нестерпну гіркоту втрат. Вона бачила, як Тінь Вини обволікає людину, як Тінь Гніву спотворює обличчя перехожого. Вона бачила, як ці Тіні живляться живими людьми, висмоктуючи з них радість і надію.

Її мати… Лея досі пам'ятала її заплакану, що осідає на підлогу біля лікарняного ліжка, коли помер її молодший брат, Еран. Еран, її близнюк, її душа. Вони завжди були разом. Він теж бачив Тіні. Але його дар був іншим: він бачив їх не в оточуючих, а в собі. Його власна Тінь Страху була такою величезною, такою всепоглинаючою, що поглинула його самого. Мати не витримала, її розум помутнів. І незабаром вона теж опинилася замкненою в іншому кінці крила. Батько… батька забрали. Лея пам'ятала його обличчя в поліцейській машині – обличчя, яке не знав ніхто з них, спотворене жахом і безсиллям. І маленьких себе – двох наляканих дітей, що стискають долоні в темряві, тоді, коли їхній світ звалився.

Саме тоді, в той самий момент, коли батько зник, а мати зламалася, Лея побачила їх. Свої власні Тіні. Вони були нерозривно пов'язані з тими, що переслідували її брата. Вона бачила його Страх, який буквально пожирав його, і відчувала, як її власне Безсилля сковує її.

Лікарі в лікарні давали їй сильні препарати, намагаючись заглушити «голоси» та «видіння». Іноді вони допомагали, притуплюючи гостроту сприйняття, перетворюючи світ на туманний серпанок. Але Тіні ніколи не йшли назовсім. Вони чекали, ховаючись у периферії її зору, готові знову проявитися. Вона намагалася писати про них, але слова здавалися безглуздими. Малювала їх, але малюнки були занадто жахливі, щоб на них можна було дивитися. Її світ був розколотий на тисячі осколків, і кожен з них відображав біль.

Одного разу вночі, коли лікарняна палата була занурена в тишу, Лея відчула поклик. Слабкий, ледь вловимий, але наполегливий, немов нитка, що тягне її крізь простір і час. Це був поклик Дзеркала. Не того, що вона бачила у своїх видіннях, а іншого. Древнього. Могутнього. Поклик, що виходив з Дому Міраель.

Вона знайшла спосіб втекти. Він був складним, ризикованим, але відчайдушне бажання знайти відповіді та зцілити свого брата, де б він не був, надало їй сили. Вона знала, що Азарій і Раель, її невидимі супутники, її внутрішні голоси, говорили їй правду. «Ти боїшся пробачити, – сказала Раель. – Ти боїшся забути, – додав Азарій. – Але зараз… ти можеш вибрати.» Ці слова переслідували її. Вони говорили їй, що десь є вибір. Вибір між божевіллям і зціленням.