...до того, як вона почула поклик.
Іноді здається, що минуле забуте. Що воно розвіялося, як попіл — у повітрі, у снах, у швидкоплинних поглядах чужих людей на вулицях. Але пам'ять — уперта. Вона живе у тріщинах стін, у старих листах, у запаху осіннього лісу. Вона повертається раптово. Вона знаходить тебе. І якщо ти одного разу зустрілася з Тінню — ти її вже не забудеш.
Дім, що стоїть на краю світу, не старіє. Його зали все так само наповнені шепотом, і дзеркало у серці Міраеля все ще чекає. Не кожного — але того, хто зламаний. Того, хто несе в собі не відповідь, а питання. Хранителька більше не дитина. Елірія стала частиною самого дому — його голосом, його стражем, його забуттям. Але Дім не закритий. Він шукає нових. Він шукає тих, хто загублений.
Лея не знала про дзеркало. Вона не пам'ятала, що була тут — колись, дуже давно. Вона не пам'ятала голосу, що кликали її на ім'я. Не пам'ятала страху, застиглого в дитячих зіницях. Але Дім пам'ятав. І Дім покликав.
Чи готова Лея відповісти на цей таємничий поклик Дому?