Розділ 8

Бій за дзеркало і душу

Земля під ногами тремтіла. Дім стогнав, немов древній звір, розбуджений від довгого сну. Гуркіт ззовні ставав дедалі голоснішим, розриваючи нічну тишу – це Майстер Тіней намагався прорватися. Він не стукав у двері. Він трощив стіни, стрясав фундамент, його лють відчувалася як фізичний біль, що проникає в кожну щілину Дому. Ворон на люстрі бився, його пір'я летіло на всі боки, він кричав, його голос був сповнений передчуття біди, але й якоїсь дикої рішучості. Він був частиною Дому. І він теж боровся.

Я стояла посеред холу, поруч з величезним, затягнутим покривалом Дзеркалом Міраель. Моя чорна книга була притиснута до грудей, її сторінки пульсували в такт моєму шаленому серцю. Тіні – мої Тіні – оточили мене. Вони не були примарами. Вони були живими. І вони були готові. Страх стояв трохи попереду, його безлика маска тепер світилася слабким, але впевненим світлом, від нього виходила не загроза, а відчуття сили. Безсилля – Раель – стояла праворуч, її сумні очі дивилися прямо в обличчя, але в них більше не було відчаю, лише холодна зосередженість. Злість, Вина, Пам'ять, Втрата, Заперечення – всі вони зайняли свої місця навколо мене, немов невидимі вартові, готові відбити удар.

Я чула, як б'ються шибки десь на верхніх поверхах, як тріщить дерево. Він був усередині Дому. — Він іде, — прошепотів голос Азарія. Він з'явився з тіні, його силует був висічений з ночі, але тепер у ньому не було тієї відстороненості, що раніше. Його очі горіли, але не безумством, а древньою, майже забутою люттю. — Він прагне Дзеркала. Прагне поглинути його. І тебе. Але він не знає, що Дім сам обрав свого хранителя.

У цей момент масивні вхідні двері з гуркотом розчинилися, вирвані з завіс. На порозі стояв він. Майстер Тіней. Його плащ розвівався, його очі горіли зловісним вогнем, навколо нього клубилися темні, звивисті тіні – не мої. Чужі. Голодні. Він був схожий на хижака, що вийшов на полювання.

— Ти запізнилася, дівчинко, — його голос був холодним, як могильний камінь. — Дзеркало належить мені. Воно завжди належало мені. І ти – лише прикра перешкода.

Я відчула, як по руці пробігає холодок – це була Лідія, вона не була примарою, але її присутність була настільки сильною, що здавалося, вона стоїть поруч. Її голос пронісся в моїй голові, сповнений відчаю, але й якогось попередження: «Він бреше! Не вір йому! Дзеркало не повинно бути його!» Вона була десь тут. У самому Дзеркалі. Її душа.

— Ти брешеш, — голос мій був твердий, я дивилася прямо в його палаючі очі. — Дзеркало – не твоє. Воно – живе. Воно обирає. І воно вибрало мене.

Майстер Тіней посміхнувся, його обличчя спотворилося в гримасі презирства. — Наївна дурна дівчинка. Ти думаєш, ці жалюгідні тіні врятують тебе? Вони – лише уривки твоєї душі. Я покажу тобі справжню силу.

Він підняв руки, і з-під його плаща вирвалися сотні тіней, немов чорний приплив, вони хлинули в хол, заповнюючи його, рухаючись до нас. Вони були подібні до хвиль, їхні форми змінювалися, вони тягнули до нас свої кігтясті, бездушні руки, їхні безмовні крики розривали повітря.

— Зараз! — крикнув Азарій, його голос звучав як грім. — Відпусти їх! Відпусти свою силу!

Я заплющила очі. Глибоко вдихнула, відчуваючи, як кожна моя Тінь, кожна частина мене відгукується, пульсує. Страх, Безсилля, Злість, Вина, Пам'ять, Втрата, Заперечення – я відчувала їх усіх. Вони були моїм болем. Моєю історією. Моєю силою. І я відпустила їх.

Мої Тіні рвонули вперед. Не як примари, а як живі істоти, зіткані з моєї власної душі. Страх зіткнувся з першими хвилями тіней Майстра, і замість того, щоб бути поглиненим, він поглинав їх, його безлика маска розширювалася, вбираючи в себе їхню темряву, стаючи ще більшою, ще сильнішою. Раель – Безсилля – пронизала одну з тіней Майстра, і та розсипалася в прах, ніби й не існувала. Злість горіла холодним вогнем, пропалюючи їх наскрізь. Вина сковувала їх, позбавляючи руху. Пам'ять змушувала їх бачити своє власне зникнення, розриваючи їх зсередини. Втрата спустошувала їх, позбавляючи сенсу існування. Заперечення відображало їхні атаки, роблячи їх безсилими.

Майстер Тіней здригнувся. В його очах промайнув шок. Він не очікував такої сили. Мої Тіні були не просто уривками душі. Вони були моєю душею. Моєю істинною сутністю. — Ти… що ти зробила?! — проричав він, його голос був сповнений люті. — Я прийняла себе, — сказала я, відчуваючи, як сила тече по моїх венах. — Я прийняла свій біль. І тепер я не одна.

Азарій зробив крок уперед, його силует згустився, перетворюючись на щось монументальне. Він був як древній страж, що пробудився від сну. Він підняв руку, і з його долоні вирвався промінь світла, що пронизував морок холу. Це світло не було звичайним. Воно було живим, тремтячим, і воно обпалювало тіні Майстра, змушуючи їх відступати, шипіти й розсипатися.

Битва вирувала в холі. Мої Тіні, тепер уже не просто мої, а частина Дому, билися з тінями Майстра. Дім сам, здавалося, ожив, його стіни скрипіли, а підлога стогнала, допомагаючи мені. Дзеркало Міраель, затягнуте покривалом, пульсувало, випускаючи потужні хвилі енергії, які відкидали чужі тіні назад.

Майстер Тіней зрозумів, що не зможе перемогти так. Він кинув погляд на Дзеркало Міраель, його очі спалахнули. Він рвонувся до нього, маючи намір прорватися, поглинути його.

— Ні! — крикнула я, відчуваючи, як Лідія, десь там, усередині Дзеркала, відгукується моїм криком.

Я кинулася за ним, Тіні слідували за мною. Страх, Безсилля, Злість – всі вони були зі мною. Я схопилася за тканину, що покривала Дзеркало, і різко зірвала її.

Поверхня Дзеркала замерехтіла, немов вода, в яку кинули камінь, потім пішла брижами, і я побачила його – Відображений Світ. Він був не тим раєм, про який говорив Майстер Тіней. Це був світ, повний спотворень, світ болю, де кожен страх, кожна втрата були гіпертрофовані, перетворені на кошмарні видіння. І там, у самому центрі, я побачила Лідію. Її фігура була прикута до величезного, пульсуючого стовпа з чистої темряви, її очі були закриті, але я відчувала її відчай. Вона була частиною Дзеркала. Його полонянкою.