Розділ 7

Коли відображення шепочуть

Ніч після зіткнення з Майстром Тіней була найдовшою в моєму житті. Я не спала. Я лежала в ліжку, стискаючи в руках важку чорну книгу, і дивилася на стелю. Мій власний Страх, та сьома Тінь, що кинулася на захист, тепер стояла біля вікна, її силует був вихоплений місячним світлом, майже відчутний. Він не лякав мене більше. Скоріше, був схожий на вірного, мовчазного стража. Його присутність стала майже… заспокійливою. Він був моїм. Частиною мене. І це змінювало все.

Вранці, ледь зажеврів світанок, я підвелася. Тіні в кімнаті повільно розчинилися у світлі, але я відчувала їхню присутність. Вони не пішли. Вони чекали. Я підійшла до дзеркала у своїй кімнаті, того самого, що в першу ніч показало мені сім моїх Тіней. Я зняла з нього тканину. Подивилася у своє відображення. Воно було блідим, очі почервоніли від недосипання, але в них горів новий, незнайомий мені досі вогонь – рішучості. Я більше не була жертвою. Я була мисливцем.

І тут я побачила щось. На поверхні дзеркала, немов найтонша павутина, проступали ледь помітні лінії. Вони були ледь помітні, але я відчувала їх. Вони тягнулися від мого відображення, розходилися по поверхні, йдучи кудись у глибину. Це були… нитки. Нитки, що зв'язують мене з Домом. З його таємницями. З його минулим.

Я провела пальцем по холодній поверхні дзеркала, слідуючи за однією з ниток. І в ту ж мить мене охопило дивне відчуття, ніби мене вивернуло навиворіт, а потім знову зібрало воєдино. Я опинилася… всередині дзеркала. Не в буквальному сенсі, але мій розум, моя свідомість перенеслися туди.

Навколо мене був не кімната, а лабіринт з відображень. Десятки, сотні дзеркал, кожне з яких показувало щось своє: уривки спогадів, сцени з минулого, фрагменти, які я не могла впізнати. Я бачила Лідію, її обличчя, спотворене безумством, схилену над запиленими фоліантами. Бачила батька, молодим, сміється, його руки були забруднені фарбою. Бачила сільських жителів, їхні обличчя, повні життя, до того, як їх поглинула апатія. І я бачила себе – маленькою дівчинкою, що біжить по коридорах Дому, її сміх луною віддавався в порожніх залах.

— Ти бачиш не відображення, — прошепотів знайомий голос. — Ти бачиш нитки, що зв'язують тебе з цим світом. З цим Домом.

Я обернулася. Азарій. Він стояв поруч, його силует був зітканий зі світла, що проникало крізь лабіринт дзеркал. Він був не просто істотою. Він був частиною цього світу, частиною Дзеркала.

— Що це? — запитала я, мій голос тремтів від потрясіння. — Це – підсвідомість Дому. Його пам'ять, — відповів він, його голос був тепер чистим, без луни, немов він говорив прямо в моїй голові. — Дзеркало Міраель – не просто артефакт. Це жива істота. Воно живиться спогадами. Емоціями. Воно – хранитель. І воно… хворе. Лідія спробувала змінити його природу. Перетворити його на інструмент. І завдала йому рану.

— І що мені робити? — Лікувати, — сказав Азарій, і його погляд був сповнений якоїсь давньої печалі. — Лікувати Дім. Лікувати себе. Приймати свої Тіні. І тоді Дзеркало знову стане тим, чим воно повинно бути. Проходом. Але не проходом до забуття, а проходом до істини.

Він простягнув руку, вказуючи на одне з дзеркал. У ньому відображався мій Страх, але тепер він був не просто безликою маскою. У ньому проступали риси. Не мої. Але щось знайоме. — Страх – твій захист, — продовжував Азарій. — Він захищає тебе від болю. Але він же і сковує. Відпусти його. Дозволь йому бути. І тоді ти зможеш побачити його істинне обличчя.

Я подивилася на своє відображення, на Тінь Страху. І зробила крок. Крок назустріч. Я простягнула руку. Мої пальці торкнулися холодної поверхні дзеркала, і Тінь Страху зробила крок до мене. Вона не була лякаючою. Вона була… майже рідною. У її очах, тепер уже не порожніх, а повних якоїсь давньої туги, я побачила себе – тією, ким я могла б стати, якби не боялася.

У цей момент Дзеркало завібрувало. Лабіринт відображень навколо мене затремтів, і з глибини вирвався звук – не крик, а протяжний стогін, сповнений болю та полегшення одночасно. Я відчула, як нитки, що зв'язують мене з Домом, стають сильнішими, яскравішими, а рани, що завдала йому Лідія, повільно затягуються.

Моя чорна книга пульсувала в моїй руці. Я відкрила її. Перо само собою ковзало по сторінці, записуючи нові слова:

«Страх – не окови, а крила. Він захищає, коли ти приймаєш його. Він стає силою, коли ти його відпускаєш. Бо істинна сила – в усвідомленні своєї вразливості. Дзеркало Міраель – не в'язниця, а вчитель. Воно відображає не тільки минуле, а й майбутнє. Те, що ти обираєш.»

Азарій кивнув. — Це тільки початок. Тобі належить пізнати кожну зі своїх Тіней. Кожне своє почуття. І кожне з них принесе тобі новий дар.

Раптом я відчула вібрацію. Не від Дзеркала. Від землі. Від Дому. Ззовні пролунав гуркіт, потім ще один, сильніший. Ворон за вікном видав пронизливий, сповнений тривоги крик. Азарій різко повернувся, його безтурботне обличчя спотворилося. — Він знайшов спосіб. Він намагається проникнути всередину. — Хто? Майстер Тіней?

— Він прагне Дзеркала. І він не зупиниться ні перед чим. Він спробує зруйнувати Дім. Зруйнувати тебе. Використати тебе, щоб відкрити істинний прохід.

Я відчула, як по тілу пробігає холод. Він повернувся. І цього разу він був готовий до чого завгодно. Азарій подивився на мене, його очі були сповнені серйозності. — Час настав. Настав час зустріти його. Ти готова?

Я подивилася на своє відображення. На Тінь Страху, яка тепер стояла поруч, не лякаючи, а даруючи впевненість. Я подивилася на книгу, що пульсувала в моїй руці, наповнена новою силою. І я згадала все, що пережила. Все, що дізналася.

— Так, — твердо сказала я. — Я готова.