Розділ 6

Раель. Гість з попелу

Дні тягнулися, немов в'язкий, густий мед. Після ночі з Азарієм та Страхом, Дім здавався одночасно і менш чужим, і більш небезпечним. Кожен мій рух, кожен шерех здавалися тепер підкресленими, ніби сама реальність Дому прислухалася. Я більше не ховалася від Тіней. Я їх бачила, відчувала їхню присутність, але все ще не розуміла їхньої істинної природи, їхньої мети. Вони були частиною мене, але відчувалися як окремі істоти, що рухаються за своїми, невідомими мені законами. Моя чорна книга стала моїм єдиним супутником, її сторінки продовжували самовільно заповнюватися, відкриваючи все нові й нові грані моєї власної душі та історії Дому.

Я проводила багато часу в старовинній бібліотеці. Пил тут був не просто пилом, а шаром забутих століть. Я сиділа за величезним столом, покритим павутиною, і перебирала книги Лідії – ті самі, що колись пробудили її одержимість. Вони були написані давніми мовами, наповнені дивними символами та ілюстраціями, від яких по шкірі бігли мурашки. Я шукала відповіді. Відповіді на питання, які не давали мені спокою: що таке Дзеркало Міраель? Яка його справжня сила? І що, насправді, сталося з Лідією?

В один із таких днів, занурена в читання якогось старого трактату про сновидіння та їхні відображення в реальності, я відчула рух поруч. Я підняла голову. Раель. Вона сиділа на запиленому підвіконні, склавши тонкі ноги, і дивилася на мене. Це була не та швидкоплинна, лякаюча Тінь, яку я бачила раніше. Тепер вона була абсолютно чіткою. Її волосся кольору воронового крила спадало на плечі, обрамляючи обличчя з тонкими, аристократичними рисами. Очі були глибокими, кольору літнього неба перед грозою, повні якоїсь дивної, невисловленої печалі. Вона була одягнена в просту, але елегантну темну сукню, немов зійшла з однієї зі старовинних гравюр. На її губах грала легка, майже невловима посмішка, але в ній не було ні радості, ні тепла. Скоріше – гірка іронія. Вона була втіленням мого Безсилля, але в той же час – напрочуд сильною.

— Ти несеш занадто багато, — прошепотіла вона, і її голос був схожий на шелест осіннього листя, тихий, але наполегливий. — І занадто мало береш. Ти повинна перестати шукати в книгах. Відповіді – всередині.

Я здригнулася. Вона говорила. Вона була тут. — Хто ти? — запитала я, відчуваючи, як пульсує у скронях. Раель нахилила голову, її погляд ковзнув по книзі в моїх руках. — Я – та, кого ти давно знаєш. Та, кого ти намагалася забути. Твоє Безсилля. Твоя втрата. Твоє бажання відступити, коли світ обрушується на тебе. Але я – не тільки це. Я – і та частина тебе, що вміє виживати, незважаючи ні на що. Та, що ніколи не ламається.

— Я… я не розумію, — прошепотіла я. Раель зісковзнула з підвіконня і повільно підійшла до мене. Її рухи були граційні, але в них відчувалася якась нестерпна втома. — Ти ховала нас за стіною. Будувала навколо себе фортецю з заперечення і страху. Але Дім не терпить брехні. Дзеркала не терплять брехні. Вони відображають істину. І зараз… зараз ти готова її побачити.

Вона простягнула руку. Її пальці були тонкими, майже прозорими, але я відчувала від них слабке тепло. — Ти шукаєш Лідію, — сказала вона. — Але спочатку ти повинна знайти себе. Лідія намагалася контролювати нас, Тіні. Намагалася використовувати нас для своєї сили. Але ми – не інструменти. Ми – почуття. Частини душі. І коли їх використовують не за призначенням… вони руйнують. І того, хто використовує. І те, що ними живиться.

Я дивилася на неї, і в її очах, повних печалі, я побачила себе. Свою власну біль, свою втрату, своє безсилля перед обличчям минулого. — Що я повинна робити? — голос мій тремтів. — Прийняти, — відповіла Раель. — Прийняти нас. Усіх. Кожну Тінь. Тому що в кожному твоєму страху – прихована сила. У кожній втраті – новий шлях. У кожному безсиллі – можливість знайти опору. Лідія намагалася витягнути з людей їхні емоції, щоб живити Дзеркало. Але вона не розуміла: емоції – це не ресурс. Це шлях. Шлях до пізнання.

Вона повернулася до старовинного дзеркала, що стояло в кутку бібліотеки. Воно було затягнуте запорошеною тканиною, але я відчувала його присутність, його холодне, очікуюче дихання. — Дзеркало – це не прохід, який можна відкрити силою, — прошепотіла Раель. — Це відображення. Відображення душі того, хто в нього дивиться. І якщо душа спотворена… то й відображення буде спотворене. Лідія не відкрила його. Вона зламала. І тепер ти повинна це виправити.

У цей момент ворон, що сидів на гілці старого дуба за вікном, видав пронизливий крик. Він не просто кричав – він немов попереджав. Його голос був сповнений відчаю. Я різко повернулася до вікна. І побачила. На далекій галявині, між деревами, майнув силует. Чоловік. Він був далеко, але я відчула його присутність. Він стояв, ледь помітний у сутінках, і дивився на Дім. І на мене.

— Хто це? — прошепотіла я, відчуваючи, як серце стискається від нового, незрозумілого страху. Раель обернулася, її погляд метнувся до вікна, і в ньому на мить промайнуло щось, схоже на паніку. — Це… — її голос обірвався. — Він прийшов. Той, кого ми не чекали. Той, хто прагне того ж, що й Лідія.

Перш ніж я встигла задати нове запитання, Раель розчинилася в повітрі, немов дим, залишивши після себе лише слабкий запах осіннього листя і ледь вловимий смуток. Я залишилася одна. Знову. Але тепер я знала, що не зовсім. Тіні були тут. І вони чекали. І тепер хтось ще прийшов у цей Дім. Хтось, хто теж шукав. І це віщувало нову небезпеку. Дім Ноар затих, як звір, що причаївся перед стрибком.

Новий день не приніс спокою. Ранок у Домі був наповнений неясною тривогою. Навіть пил у променях сонця, здавалося, танцював інакше, не так безтурботно, як раніше. Вчорашня поява незнайомця біля лісу, його погляд, спрямований прямо на Дім, немов він бачив мене крізь стіни, і наляканий шепіт Раель – усе це сплелося в тугий вузол передчуттів. Хто він? Що йому потрібно? І як він пов'язаний з Домом, Лідією та Дзеркалом?