Розділ 4

Зал Портретів

Ранок настав неспішно, неохоче. Сонце боязко пробивалося крізь вітражні шибки величезного вікна в холі, малюючи на запорошеній підлозі примарні фігури, що повільно танцювали в такт ранковому бризу. Дім у цю годину здавався менш ворожим, але не менш живим. Він був як старий, що прокинувся після довгого, неспокійного сну, – скрипів суглобами підлоги, шепотів кутами, ділячись своїми стародавніми таємницями, ледь вловимими для слуху.

Цього ранку Елірія знову обходила дім, ступаючи босоніж по прохолодній підлозі, яка, здавалося, дихала під її стопами, відгукуючись на кожен крок. У руці вона міцно стискала ту саму чорну книгу, що з'явилася на її подушці. Вона не знала, що з нею робити, але розлучитися з нею не могла. Кожен крок був як діалог із пам'яттю, що відкривав нові, давно забуті глави.

Вона відчинила двері до великої вітальні, розташованої відразу за холом. Зал Портретів. Тут, як і скрізь, пахло пилом, старою тканиною і… чимось ще. Солодким, майже нудотним, як зів'ялі квіти, запах минулого, застиглий у повітрі, немов бальзамований. – «Навіть пил тут ніби чергує, а не просто лежить», – прошепотіла Елірія, озираючись. Ранкове світло, хоч і тьмяне, заливало кути, де раніше ховалися «привиди», тепер менш загрозливі у світлі дня. Тіні, що так лякали вночі, при світлі дня ховалися в складках оксамитових штор і за масивними кріслами, лише зрідка миготячи на периферії зору, нагадуючи про свою присутність.

Елірія повільно, майже ритуально, почала витирати пил з меблів. Старі крісла, оббиті вицвілим гобеленом, великий обідній стіл, здатний вмістити дюжину людей, – під шаром забуття проступала їхня колишня елегантність. Кімната, здавалося, застигла в очікуванні, ніби готуючись до чогось важливого, до повернення життя.

На стінах висіли портрети, як живі очі дому. Обличчя рідні, тих, кого вона не знала, але хто, на думку Лідії, мав бути їй прикладом. Їхні погляди обтяжували, немов хтось прошепотів давнє заклинання: "Не забудь, хто ти не є. І хто ти є насправді". Батькова тітонька із суворим обличчям, двоюрідний дядько з хитрою посмішкою, далекі предки з потьмянілих полотен, чиї імена давно стерлися з пам'яті, але чиї очі, здавалося, слідували за Елірією по всій кімнаті.

Один портрет виділявся з-поміж інших, приковуючи погляд своєю холодною, відчуженою красою. Лідія Ноар. Мачуха. Вона була зображена на повний зріст, у темній оксамитовій сукні, її тонкі пальці стискали віяло, а погляд, ніби висічений з льоду, пронизував Елірію, не питаючи дозволу, проникаючи в найглибші глибини її душі. Елірія відчула, як по спині пробігає тремтіння – не від страху, а від впізнавання. У її пам'яті сплив фрагмент, такий яскравий, такий живий, немов це сталося вчора:

…Лідія стояла перед нею, висока, майже прозора, її обличчя було безтурботним, але очі – холодними, як зимове небо. Елірія, маленька, років семи, стискала в руках улюблену ляльку. Лідія нахилилася, її дихання пахло чимось металевим, схожим на озон після грози. "Вона не повинна була народитися, – голос мачухи був тихий, але пронизливий, немов гострий осколок льоду. – Але якщо вже ти привів її в наш дім, я зроблю з неї посудину. Дар для себе". Вона не говорила це батькові. Вона говорила це своєму відображенню в дзеркалі, що висіло поруч, і її очі світилися дивним, небезпечним вогнем. А потім її погляд впав на Елірію, і куточки губ здригнулися в посмішці, повній передчуття. Ця посмішка, що не доходила до очей, переслідувала Елірію в кошмарах довгі роки.

Спогад накотив так раптово, що Елірія відсахнулася, відчуваючи запаморочення. – «Вона не повинна була народитися. Але якщо вже ти привів її в наш дім, я зроблю з неї посудину. Дар для себе». Голос Лідії пронісся в голові Елірії, ніби відколовся від самої стіни, живий і сповнений прихованої загрози. Елірія не здригнулася. Просто стиснула кулаки, відчуваючи наростаючу рішучість. Дзеркала – так, це вони показали їй той день. Дзеркала, які так старанно ховала від себе. Вони почали відкриватися, розкриваючи свої секрети, немов потріскані книги, з яких висипалися пожовклі сторінки. Значить, Дім пам'ятає. І він хоче, щоб згадала й вона.

У руках чорна книга запульсувала, немов серце. Перо, само собою, вислизнуло і почало писати на чистій сторінці, не звертаючи уваги на тремтячі пальці Елірії.

«Вона брехала. Вона хотіла не зрозуміти, а підкорити. Дар для себе — це завжди прокляття для інших. Лідія Ноар. Її шлях почався з жаги, і закінчився забуттям у тому, що вона так прагнула контролювати. Ти пам'ятаєш. Дзеркало показує правду.»

Елірія відчула, як холодний піт виступив на лобі. Книга знала. Вона знала все. Або… вона допомагала їй згадати? Вона підняла очі на портрет Лідії. Тепер у її очах не було жаху, лише холодна, зосереджена рішучість. Вона більше не хотіла тікати. Вона хотіла зрозуміти. І дізнатися, що саме Лідія намагалася контролювати. І що з нею сталося. Вона хотіла докопатися до істини.

…

Лідія прийшла в дім Ноар не просто як мачуха. Вона прийшла як хвиля, що змітає все на своєму шляху, залишаючи після себе лише солоний присмак передчуття. До її появи дім був запиленим, так, але живим, повним приглушених звуків минулого. З її приходом настала інша тиша – дзвінка, напружена, ніби повітря навколо неї наелектризоване.

Мій батько, людина мистецтва, бачив у ній щось більше, ніж просто жінку. Він бачив музу. Її порцелянова шкіра, темні очі, що здавалися бездонними, і посмішка, завжди трохи відчужена, немов вона бачила щось, що було недоступно іншим. Він був зачарований, а я, дитиною, не розуміла, що ця відчуженість – не загадка, а попередження.

Лідія з самого початку була одержима дзеркалами. Коли вона переїхала, дім наповнився ними. Вона привезла свої – старовинні, у важких рамах, які здавалися чорними від часу, – і вішала їх скрізь, де тільки можна. У своїх покоях, у вітальні, навіть у моїй дитячій. Батько сміявся, називаючи це її «примхою», але я бачила, як її очі сяють дивним, майже хворобливим блиском, коли вона годинами сиділа перед одним із них, щось шепочучи своєму відображенню. Вона не просто дивилася в них. Вона розмовляла з ними. І вони, здавалося, відповідали.