Розділ 2.

 Голоси дзеркал

Вітер рветься крізь щілини в дерев'яних стінах. Дім здається живим — він дихає, стогне і чекає. Двері насилу піддаються.

Я увійшла. І ніби ступила в чужу, але до болю знайому пам'ять. Повітря тут було важким, настояним на десятиліттях забуття: пил, свічна кіптява і той самий, ні з чим незрівнянний, прогірклий запах застиглої печалі. Він просяк кожну щілину, кожну складку вицвілої тканини, немов емоції могли набувати ваги й осідати. Дім зустрів мене не просто мовчанням, а в'язкою, густою тишею, яка обволікала з усіх борін, проникаючи у вуха й заглушаючи навіть биття мого власного серця.

Я все ще стояла біля порога, переступивши лише однією ногою в хол, немов це була невидима межа, яку я боялася перетнути повністю. Світло з розчинених вхідних дверей лише боязко проникало всередину, гублячись у густих тінях, які танцювали в кутах, ніби давно забуті танцюристи. Сім років тому, в дитинстві, я бігла сюди тією самою алеєю – під ногами хрустів іній, у вікнах танцювало тепле світло від каміна, а батько співав у своїй майстерні фальшивим, але таким рідним голосом. Тепер вікна були мертві, наче очі випаленої ляльки, а камінна труба зяяла чорною порожнечею.

Підлога стогнала під ногами, як старі жінки в молитві, їхній скрип луною віддавався в спорожнілих залах, піднімаючись по вигинах гвинтових сходів, які, здавалося, тяглися в саму товщу нічного неба. Я ступила на першу сходинку, і дерево під ногою застогнало голосніше, немов попереджаючи: «Не йди».

Прямо навпроти входу, біля стіни, затягнуте щільною, вицвілою тканиною, стояло величезне дзеркало. Я відчувала його присутність, його холодне, чекаюче дихання, навіть крізь покривало. Воно було серцем цього дому, його найтемнішим і найсвітлішим секретом. Я не ризикнула зняти тканину, передчуваючи, що за нею приховується щось більше, ніж просто моє відображення. Люстра в холі висіла на одному ланцюгу, як повішена, її розбиті осколки скла під нею – як застиглі крики, що обсипалися на запорошену підлогу. Все тут дихало минулим, важким і неминучим.

— А можливо, це я сама дихаю в минуле... Кажуть, якщо довго дивитися в безодню, вона починає роздивлятися тебе.

Я озирнулася, і кожен предмет здавався знайомим, але водночас чужим. Старовинний комод із темного дерева, на якому колись стояла ваза зі свіжими квітами, тепер був усипаний сухими пелюстками, рознесеними вітром із перевернутої вази. Вони лежали химерними візерунками, немов хтось невидимий намагався залишити тут свої послання. Я провела пальцем по запиленій рамі старого дзеркала – пальці одразу стали сірими, наче вкриті шаром попелу. Дім ніби оживав під моїми дотиками, повільно виходячи зі свого заціпеніння.

— Потрібно знайти хоч маленьку кімнату, де можна жити, – голос, що відвик говорити за весь довгий шлях сюди, підвів, і чути було лише шепіт, який розносився луною в напівзруйнованому приміщенні, – Сподіваюся, моя стара не розвалилася остаточно.

Втома проступала в кожному русі, обтяжуючи плечі. Скрип підлоги вже не лякав – він дратував, немов настирливий старий, що скаржиться на життя. Дивно, але в повітрі ще залишався мій запах – ніби дім пам'ятає мене. Або те, ким я колись була. Я зробила кілька кроків углиб холу, і раптом, немов нізвідки, на рамі затягнутого дзеркала з'явився ворон. Він був абсолютно чорним, як вугілля, і його очі, здавалося, поглинали все світло, відображаючи лише нескінченну темряву. Він не рухався, просто дивився. Прямо на мене. Беззвучно. Його присутність була майже сюрреалістичною, немов він був вирізаний із самої тіні. Я відчула, як по спині пробігає холодок – не від страху, а від усвідомлення того, що в цьому домі я не одна. Ворон не каркав – він просто дивився.

За завісками, в глибині холу, я помітила камін. Великий, масивний, такий же, як у моїх дитячих спогадах. Я підійшла до нього, сподіваючись знайти хоч трохи тепла. Протягнула руку до застиглої золи, намагаючись розпалити вогонь. Він закашляв попелом, викинувши в повітря задушливу хмару. Вогонь не розгорівся – тільки іскри, як сухі сльози, спалахнули й згасли, лише на мить освітивши морок. Ворон безшумно спурхнув із дзеркала і сів на люстру, яка висіла над моєю головою, похитуючись від легкого протягу. Мовчазно. Продовжуючи дивитися прямо на мене. Його очі – як осколки розбитого скла, що бачать усе й нічого не забувають.

Він злетів знову, розчиняючись у сутінках, а я, немов підкоряючись невидимому поклику, пішла оглядати дім далі. Я проходила по кімнатах – вони впізнавалися за обрисами, але не відгукувалися теплом. Крісло біля вікна, де я колись слухала історії батька. Кімната мачухи, Лідії… вона була замкнена, двері ніби запечатані невидимою силою. Я піднімалася нагору, по скрипучих сходах, де мене чекала моя стара кімната… і моє минуле. Кожен крок був зануренням глибше в павутину спогадів, і я розуміла: цей дім не просто чекав мене – він вимагав. Вимагав згадати. Вимагав прийняти.

І, можливо, вимагав відповіді.