Розділ 1.

Дім Міраель був не просто стінами та дахом. Він був живою, дихаючою істотою, і його пульс я відчувала ще в дитинстві, задовго до того, як його таємниці стали моїм болем.

Тоді, у свої невинні дев'ять, десять, одинадцять років, я сприймала його не як зловісну обитель, а як величезний, запорошений, але нескінченно захопливий лабіринт. Мій батько, високий, трохи розсіяний, із вічно забрудненими фарбою руками, був для мене цілим світом. Його майстерня пахла деревом, скипидаром і якимось особливим, тільки йому притаманним запахом тепла й спокою. Він часто наспівував собі під ніс фальшивим, але таким рідним голосом, вирізаючи свої фігурки з дерева або малюючи пейзажі, де дерева були зеленішими, а небо – безмежнішим.

Свої перші невиразні передчуття про незвичайність дзеркал я відчула саме тоді. Їх було багато в домі, особливо після того, як з'явилася Лідія, моя мачуха. Вона вішала їх скрізь – у холі, в коридорах, навіть у коморі, де їх не мало бути. "Щоб усе відображалося правдою", – казала вона з усмішкою, яка ніколи не доходила до очей. Я пам'ятаю, як одного разу, пробігаючи повз дзеркало у вітальні, я на мить побачила в ньому не своє відображення, а себе ж, але трохи старшу, зі зляканим виразом обличчя, який зовсім не відповідав моїм дитячим відчуттям. Або як тіні в дзеркалі рухалися з ледь помітним запізненням, ніби там, за склом, був свій, окремий світ, що жив за своїми законами.

Це було не страшно, скоріше… дивно. Наче дім намагався прошепотіти мені щось, але я, дитина, не могла ще зрозуміти його мови. Я інстинктивно уникала пильно вдивлятися в них, воліючи розглядати химерні візерунки на старовинних шпалерах або стежити за сонячними зайчиками на підлозі. Міраель був сповнений загадок, але тоді вони здавалися мені просто частиною великої, чарівної гри.

Але потім усе зруйнувалося. Батько… його кров на старовинному паркеті. Зникнення Лідії, таке ж раптове й незрозуміле. В одну мить мій світ, що складався із запаху дерева й тепла каміна, перетворився на крижану порожнечу. І мене, шістнадцятирічну, зовсім одну, відправили в притулок.

Притулок… Це було місце, де час зупинився. Не як у Домі, де він тік тягучим медом, а завмер в очікуванні. Сім років. Це була не просто будівля, а сіра, безлика істота, що витягувала з тебе барви. Там завжди пахло дешевим милом, хлоркою та застарілим відчаєм. Ранок починався з монотонного дзвону, який відміряв кожен крок, кожну дію. Підйом, молитва, сніданок – вівсянка, завжди однакова, безсмачна, як саме життя. Потім – робота. Спочатку я була просто підопічною, ще тремтячою, загубленою дівчинкою. Мої дитячі спогади про Міраель були надто яскравими, щоб їх можна було легко забути, але притулок із його похмурою одноманітністю повільно, але вірно стирав їх, замінюючи сірими буднями.

Згодом я стала помічницею. Витирала чужі сльози, коли маленькі дівчатка плакали ночами, згадуючи домівки, які втратили. Я була бібліотекаркою, проводячи дні серед запорошених книг, які, здавалося, знали більше, ніж люди. Медсестрою, змінюючи бинти й слухаючи хрипке дихання старих. Працювала в пральні, де пара і запах поту змішувалися з гіркотою безнадії. Брала нічні чергування, аби тільки залишитися під дахом, аби тільки не думати. Тиша вночі була оглушливою, перериваною лише скрипом старих ліжок або тихими схлипами із сусідніх кімнат. Я ховала свої страхи глибоко всередині, під жорсткою, викуваною роками маскою байдужості. Вони називали це домом, але ні на секунду я не забувала: мій справжній дім – інший. Той, який я покинула, коли мені було всього шістнадцять. Той, який тепер кликав мене назад, немов відлуння далекої грози.

Я не бажала повертатися. Моє минуле здавалося мені надійно замкненим за тими самими дверима притулку, звідки не було виходу. Але притулок закрили – назавжди. І, ніби на глузування долі, мені прийшов лист. Із запізненням. З вицвілим чорнилом, наче його писали багато років тому. Тремтячими пальцями я розпечатала його, очікуючи побачити прізвища незнайомих спадкоємців або вимогу з'явитися до суду. Але всередині було лише одне, коротке речення: "Елірія Ноар є повноправною спадкоємицею маєтку "Міраель"." Без пояснень. Без умов. Просто факт. Спадщина. Я дивилася на ці слова, і розум відмовлявся вірити. Хіба маєток не належав Лідії? Мачусі, яка зникла так само раптово, як сталася смерть батька. Хіба не було двоюрідних тітоньок, дядьків по батьковій лінії, які могли б претендувати на це? Мабуть, ні. Мабуть, залишилася тільки я. Магія збігів? Чи чиясь зла воля? Я не знала. Але вибору у мене не було.

Поїздка до села Мірейн була довгою, тягучою, як сон. Автобус висадив мене на запиленому узбіччі головної дороги, і далі я пішла пішки. Вузька дорога, заросла папороттю та будяком, ніби сама відмовлялася вести мене до будинку. Пахло вогкістю й пізньою осінню, прілим листям і димом рідкісних багать. Чоботи в'язнули в липкому бруді, трава лоскотала поділ пальта. Кожен порив вітру ніс у собі відгомін старого дому – ніби він дихав крізь простір, кличучи мене.

Село Мірейн… Воно було не таким, яким я його пам'ятала. Колись це було місце, повне життя і яскравих барв. Сільські будиночки, пофарбовані в пастельні тони, стояли міцно, з їхніх труб вився дим, що пах свіжою випічкою та дровами. Вранці чувся дзвінкий сміх дітей, які бігали вуличками, і доброзичливі голоси сусідів, що обмінювалися новинами. Чоловіки працювали в полях, їхні пісні розносилися над пшеницею, жінки збиралися біля колодязів, ділячись плітками й рецептами. Лідія ще не приїхала тоді. Не порушила той тонкий баланс сільського щастя, яке було таким простим і щирим. Я пам'ятаю бабусю Марілью, яка завжди пригощала мене карамельками, і її чоловіка, діда Івона, який вирізав із дерева чудові іграшки. Їхній дім завжди був відкритий, повний тепла й запаху свіжоспеченого хліба.

Зараз же село було порожнє. Місцеві будинки виглядали замкненими, як мушлі – втомленими та спустошеними. Вікна були або зачинені віконницями, або дивилися на мене порожніми очницями. Ніде не було видно дітей. Рідкісні перехожі відверталися, ледь побачивши мене, прискорюючи крок. Я відчувала на собі погляди, повні забобонного страху або огиди, але ніхто не привітався, ніхто не зупинився, щоб допомогти або запитати. Було відчуття, ніби я – привид, що повернувся туди, де його не чекали, і чия поява віщує лише біду. Село ніби зачаїлося, боячись видихнути. Воно було живе, але його життя було спотворене, приглушене, немов чиясь тінь накрила його. Тіні, які, як я тепер розуміла, принесла в цей світ Лідія, намагаючись підкорити собі Дзеркало і порушивши давній баланс.