Історія Елірії

…до того, як вона повернулася.

У кожному будинку є місця, куди не варто заходити вночі.

Шафа, що дивно скрипить, коли ти вже лежиш у ліжку. Дзеркало в коридорі, в якому куточки відображення нібито відстають. Кімната на горищі, двері якої завжди трохи прочинені, навіть якщо ти точно пам’ятаєш, що закривав їх.

Іноді це просто уява. А іноді — ні.

Міраель ніколи не був просто будинком. Він пам’ятав.

Він збирав спогади, як старий годинник збирає пил — повільно, невідворотно. Тут час ішов інакше, а пам’ять була матеріальною. Забута лялька могла прошепотіти ім’я свого колишнього власника. Портрети змінювали вираз обличчя. Двері вели не туди, куди мало би вести простір, а туди, куди вела біль.

Ті, хто потрапляв у Міраель, рідко приходили випадково. Вони йшли, ведені чимось неясним — запахом диму з минулого, луною забутих голосів, покликом, що не мав назви. Дім знав, кого чекає. І вибирав.

Але одного разу він помилився.

І тепер тіні в його залах — не лише відлуння. Це колишні люди. Ті, хто не витримав власного відображення.

Коли Елірія повернулася, вона ще не знала, що Дім усе пам’ятає. Не знала, що кожен її крок буде відміряний з точністю до страху. Вона повернулася — не за власним бажанням, а на поклик когось іншого. А, може, кликав не хтось, а саме дзеркало.

Вона думала, що прийшла за спадщиною. Але Дім готував їй випробування. І не лише їй — а кожному, хто ще насмілиться увійти.

Бо Дім не відпускає

Бо кожне дзеркало — це двері.

Бо в кожному з нас живе Тінь.