Вступ

Про дзеркала, будинки та тіні.

Що ти бачиш, коли дивишся в дзеркало?

Відповідь здається простою. Відображення. Обличчя. Риси часу, що застигли під очима. Але правда — глибша. Відображення ніколи не було просто склом. Воно — прохід. Щілина між світами, в яку можна зазирнути... але не варто дивитися надто довго.

Кожне дзеркало — це питання.

І кожен, хто в нього дивиться, стає відповіддю.

Люди живуть, не помічаючи тріщин у власній душі. Вони називають це дорослішанням, захистом, досвідом. А насправді — це просто забуття. Пам’ять стирається не тому, що ми не здатні пам’ятати, а тому що ми боїмося. Страх — сильніший за любов. Сильніший за правду. Навіть за самий біль. І саме він створює Тіні.

Ті самі, що залишаються за нашими спинами, шепочуть, коли ми одні, і торкаються плеча в тиші.

Вони не вороги. Вони — ми. Тільки забуті.

Є будинки, яких немає на мапі.

Вони з’являються тоді, коли душа занадто втомлена, щоб брехати. Коли серце більше не здатне приховувати тріщини. Коли все, що ти відкинув, раптом повертається.

Ці будинки живуть власною волею. Вони не пробачають, але й не судять.

Вони пропонують — вибір.

Пройти. Заглянути. Прийняти.

Міраель — один із таких.

Це історія не про привидів.

Це історія про те, як ми самі стаємо ними, якщо занадто довго тікаємо.

І лише зазирнувши в темряву — можна згадати світло.

Тільки увійшовши в дзеркало — можна обрати: ким ти будеш тепер.

І якщо ти читаєш це…

Можливо, Дім вже чекає на тебе.