Розумієш?

Минув тиждень. З надією на новий день, Вероніка зробивши всі свої дівчачі справи, душ, приготовила собі їжу, накрасилась, зібравши волося хвістиком, вийшла в під'їзд. Куди йти? Де його шукати? На навчання начхати, всерівно залишилось ще два місяці.  
«Мабуть треба піти, прогулятись. В парк.»  
Це було не далеко. Легкою ходьбою, наче маршем, вона переступала через калюжі. Весь тиждень йшов дощ, наче хотів змити це місто в якусь стару каналізацію. Зелена куртка, чорна блузка, сині джинси, червоно-білі кросівки- зібралась наче на побачення. Протягом тижня, кожен день вона шукала його. І це їй подобалось. Нарешті в неї з'явилася мета, хоча б якась. 
Ось і парк. Тут сьогодні людно. Трішки сумно, коли вона потрібна її всі бачать, а коли їй хтось потрібний, про неї забувають. Під підошву кросівка попав камінчик. Дівчина вдарила по ньому наче по фудбольному м'ячу, професіальний футболіст. Якимось чином камінець влетів по голові чрловіка, котрий сидів на лавці, обернутий спиною до дівчини. Вона зойкнула, чоловік закричав, почав лаяттсь, взявся за голову. Почав вертіти неї то вліво то вправо. Вероніка шайнула в кущі, як збитошливий хлопчак. 
Крик і лайка не вщухали. Тікаючи, дивилась назад чи не біжить за нею.  
Задкуючи, щось вперлось в спину. Обернулась. Це була лавка. 
А вже на ній сидів той кого вона шукала цілий тиждень. Він сидів закривши очі і висунувши руки в кишені куртки.  
-Спить чи що? 
Зникло те хвилювання про її гол, але з'явилось щось інше, те що заставляло серце битись як церковний дзвін.  
-Не треба тут спати, ще замерзнеш. Агов! Я з тобою розмовляю. Якийсь ти ніякий як на воскреслого. 
Він відкрив очі і пристально подивився на неї. 
-Це ви до мене?  
-А докого ж. 
-Вибачте, мене просто давно люди вже не бачать. Я й подумав що це небо мене.- він був здивований. 
-Нічого, я теж така. Знаєте а я вас шукала. 
-Мене? Навіщо? 
-Хто б не розшукував людину яка потрапила під вантажівку, її розчавило, а потім воскресає ніби й нічого не було. Ще й ніхто її не бачить, як я розумію. 
-Ну тут не все так просто. Допустимо ти ж мене бачиш. 
-А-ай справді!  
-І в мене є для тебе, доречі вибачаюсь що так то ви, то ти, погані новини. 
-І які ж це проблеми? Можна на ти. 
-Тобі треба піти до психіатра. 
-Що? Ні, я все розумію, але казати людині при першій зустрічі: «йди до психіатра». Як мінімум, не виховано. 
-Я цей, не в цьому сенсі... Короче кажучи,- він підвівся і вдумливо дивився на небо,- мене можуть бачити тільки люди з порушеними психікою... 
-Ха-ха-ха.- Лагідно засміялась вона.- Свій свого- бачить з далека! Вибач. На рахунок психічних порушень, я ще давно це зрозуміла, що з здоровою психікою тут не вижити. 
-Ха-ха-ха!  
Хоча й бачить один-одного майже вперше, розмовляють наче старі друзі.  
«Цікаво, як вона відреагує на те що я можу?» 
-Хочеш фокус? 
-Неочікувано. Давай. 
Він ви витягнув руку вперед і з незвідки почав злітатись попіл. Він падав на долоню і утворював щось. Ще мить і в руці вже було кошеня. Сіре-сіре, наче попіл.  
-А-а-а-а, яке гарне! Можна мені? 
-Т-так. 
«По-перше, це дивно. Навіть не запитала як я це зробив.» 
-Яке пухнасте! Будиш Пухнастиком! 
«По-друге, вона теж страждає.» 
-Що тебе бентежить?- Запитав наче психіатр на прийомі. 
-Багато чого. Чому я така? Чим я це заслужила? Що мені робити далі? На диво мене не бентежиш ти, і твій фокус.-Спокійно відповіла вона, і продовжила.- Можна я візьму його собі?- притулила котеня до обличчя. 
-Так авжеш. Тільки давай так, щоб я не дав тобі його просто так, давай укладем угоду. 
-Давай.  
-Якщо тобі буде загрожувати загроза, він усуне її. 
-Це миле створіння?  
-Так. 
-Гаразд. Я згодна. 
-Я так розумію, ти нікуди не спішиш?  
-А куди спішити мертвому? Ха-ха-ха! 
-Й правда. Ха-ха-ха! Давай посидимо. Я тебе так довго шукала, і йти так швидко не хочеться. 
-Давай. 
Вони мовчали, розмовляли, сміялись. Інколи вона плакала. 
Все ж він відчуває, що скоро смерть прийде по неї. Сила диявола так і кричала про це. Фелікс не був з плаксивих, але знання про це, сильно давили. Права рука й око сіпались так, наче їх било током. Це перша людина з якою він розмовляє після своєї смерті. Цілий тиждень він знущався на людьми. Багато чого зрозумів. Зрозумів як діє сила диявола. І коли воно так діє на його праву кінцівку й око, для людини це закінчиться погано. Ще ніхто від долі не втікав. Й чи вийде, втекти зараз. 
Вечоріло.  
-Що ж мені пора додому. 
-Сподіваюсь ще зустрінемось. 
-Обов'язково. Аммм, доречі, як тебе звати? Мене Вероніка Байдвон.  
-Мене, Фелікс Н'Хард. Офіційно мертвий. 
-Це дивно і одночасно, так добре. Ну що ж я побігла! 
-Бережи себе! 
-Буду! А ти дивись по сторонам! 
«По-моєму вона натякала на вантажівку»- з усмішкою подумав хлопець.  
-Ми перейшли рубікон.