Що з цього вийде?

Світ наче змило одним сильним потоком. Все закрутилось, змилось, потемнішало. З тіла наче потрохи підіймають важкий камінь. Пояснішало.  
Дощ, вітер, юрба людей яка скупчилася навколо вантажівки.  
-Ось як воно все закінчилось. В стіні. 
Ніхто навіть не звернув на нього уваги, як неведимка, привид. 
В мить його почало чіпати, наче хтось його помітив. Це відчуття наче щось нове. Але недовго воно бентежило юнака. Зникло. 
-Піду додому.  
Одяг, тіло- все було на місці. Дощ змивав кров з обличчя, воно стікало по тілі.  
«Сила змінити світ, вона тепер є в тебе!» 
-І як нею користуватись? 
«В кінці, що я маю віддати вам за це?» 
-Дивно... 
«Ха-ха-ха, нічого абсолютно! А би ти тільки користувався нею!» 
-Дуже дивно... 
«Простягни свою руку, давай закріпимо угоду» 
-Це було боляче... Око не перестає сіпатись. 
«Тепер ти володієш частиною моєї сили, вітаю! За біль не хвилюйся воно швидко мине.» 
-Ціково за проїзд платити не треба. 
Він став на зупинці біля інших людей які чекали автобус. 
Непомітний. Автобус приїхав, хлопець зайшов останній в надії що його не помітять. Його ж не бачать. 
-А-а-а-а! Воно того коштувало. Це ж скільки я можу зекономити? 
Зупинка. Гуртожиток. Кімната. Інших хлопців які жили з ними не було. Мабуть на навчанні. Дістав яблуко з холодильника, ліг на ліжкоі почав гризти. 
-Треба побачитись з містером дияволом, і дізнатись як тут все... Кхе-кхе... 
Важкий кашель лунав з легень. Почав задихатись, викашлювати той нещасний кусінь, що застряг, наче затичка, в горлі.  
Темно... 
-І як це сталося?- здивовано спитав диявол, який сидів за тим же столом. 
-Я просто їв яблуко... 
-Гаразд... і запам'ятай поки в нас угода, ти не помреш. 
-О то це добре! Я вже злякався що доведеться вмирати на кожному кроці. 
Лице у містера було таким здивованим як і тоді коли в першу їхню зустріч. 
-І скажіть, як користуватися вашою силою?  
-Ех.- тяжко зітхнув.- В тебе є уява? Є. Ось і уяви те що ти хочеш створити. Легко. 
-Може й так... 
-Ну що ж прощай.- він клацнув пальцями. 
Відкривши очі хлопець лежав на тому ж місці де й вмер.  
-Кхе! 
З рота вилетів кусок і залетів десь за холодильник. Зіскочивши з довжка, відкрив двері на балкон. Не встигнувши зробити крок вистрибнув на ліжко. На балконі лазило, мала, огидна комаха. Сороконіжка- одне слово, а скільки страху. Очі шукали чим це кинути по цій тварюці. Погляд впав на годинник, який тихо-мирно стояв на столі. Кинув так що вилетіло пару деталів. Все ж спустившись і підійшовши до місця вбивства, очікував чи не побіжить це пекельне створіння. 
-Я володію силою диявола! А мені бути погрожувати якась комаха?  
Воно вибігло і полізло по нозі хлопця. Той закричав так, ніби ноги наживо відривають. Серією ударів по нозі, він прикінчив це страховисько. Хоча ногу не відчував. Вийшовши, підкульгуючи, на балкон, в його голові бриніла огида, злість і ненависть.  
Перед ним відкрилось, сіре, мокре, смердяче місто. Дощ лив як з відра. Йому байдуже. Люди всерівно ходили як мурахи, утворюючи тим самим щось схоже на сороканіжку. І це не на жарт його виводило з себе. Стиснув залізне перило. В голові вже створювався якийсь образ. Він вистави руку вперед і над нею закружляв, з незвідки з'явивившийся, попіл. Чорний-чорний. Потоки попелу з'єднувались в щось. Ще секунда і на руці з'явилось створіння. Залізна сороконіжка- задовшки 10 сантиметрів. І не було тої огиди, лиш гордість.  
-Іди, полякай їх для мене. 
Воно зістрибнуло на балкон, з балкону на стіну будинку і так до низу. Почало бігати навколо людей. Поки що ніхто не помітив. 
-А-а-а-а, що це за хрінь?! Д-допоможіть! 
Пропіщав старий чолов'яга в окулярах. Всі інші дивились на нього як на божевільного. Щось шептались і йшли геть.  
Феліксу захотілось щоб воно ще погралось з чоловіком. Стрибало, набігало на нього. Він ж, просто кричав, махав руками, молив про допомогу. Людей від нього не було в відстані 5 метрів. Робили вигляд ніби не бачать.  
-Забирайся звідци псих!- крикнув Фелікс з балкону гуртожитку. 
Наляканий і без того, чоловік не подивився на нього. І він його побачив.  
-Хах, він мене бачить. Дивина! Тільки він. 
-Вбий... його...- шуміло в голові.- Нехай він... не страждає... 
-Я... 
-Просто віддай наказ... і воно його виконає... 
В голові прозвучав чіткий наказ створінню... 
«Вбий... Не змушуй його страждати.» 
Залізна сороконіжка накинулась на чоловіка, який дивився в сторону гуртожитку. Вона кусала його за обличчя, висмукавала шкіру, била своїми залізними бивнями в очі. Він кричав, але ніхто не чув. На останньому подиху життя він повернув голову до Фелікса. Останній ж стояв на балконі наче у залі і дивився на сцену де він визначає хто добре грає,а хто погано. 
Задоволення. Злісна лінія посмішки викинула на лиці, а в очах чиста насолода. Йому сподобалось.