Жарт машини під назвою «доля»

Невелике кафе, наче той хамелеон, заховалось в підвалі багатоповерхівки. Старенькі круглі столики, зі своїми одвічними сусідами, стільцями, стояли навпроти невеликої сцени. За кожним стільцем сиділа шумна компанія, яка стишувалась тільки коли думали: «Що б це замовити?», або коли на сцену виходив стендап комік. Це місце уславилось відомими коміками, які розпочинали свій шлях на цій сцені сором'язливо, а деколи й не дуже, алкоголь тут не дорогий, грали на публіку. Звідусіль лунає сміх, крізь який бігають, наче бджоли між квітами, офіціанти розносячи замовлення. За третім столиком від виходу сидить юнак, з швидкістю якою він їсть картоплю з котлетою, можна зауважити що він студент. Сірі очі вп'ялись в миску з картоплею, яка з кожною секундою зникала й зникала. Ложка за ложкою, і ось вже й котлети майже немає, тільки маленький пригорівший шматочок. Мабуть степендія. Бо за звичайних умов, звичайний студент або тихо, продовжуючи цю мить, сьорбає дешевий чай, після вермішелі швидкого приготування. В залі пролилась хвиля оплесків. Чорна скуйовджина чуприна спокійно піднялась подивитись на причину цих оплесків. Побачивши що на сцену виходить нова зірка стендапу, він зачерпнув, наче черпаком, і ті залишки картоплі і той бідний шматочок котлети і швидко закинув у рот, стараючись не припустити головний біль у вигляді плями на новій синій сорочці,яка призначена тільки виходу в люди, чи чорних штанях, які вже призначались для всього. 
На сцену оглядуючись назад виходив високий, світло волосий, худий юнак. У чорній футболці на якій зображено Вінстона Черчеля і напис: «Коли орли мовчать, базікають тільки папуги» і в синіх джинсах, а що на ногах, не видно. Дійшовши до середини сцени, оглянув зал взявши перед собою листи бумаги. Згинаючи голову до низу що, мабуть заглянути в бумаги, його волосся спадало з чуба і він весь час трусив головою в надії відкинути його. І тут він розпочав свій виступ. 
-Доброго дня, мене звати Алекс Фішт, це вже мій не перший виступ тут.- він говорив монотонно, беземоційно, але цей додавало якийсь дивний шарм.- і знаєте, скільки живу, а ставлення людей до коміків незмінилось, як до клоунів – чесне слово. Можливо цей так, бувають клоуни: веселі, сумні, психи, веселі психи, сумні психи. Вибачаюсь що заставив людей які бояться клоунів, напружитись. Рослабтесь, я теж їх боюсь,- тут з залу вже лунали нестримні «хи-хи» та «ха-ха», Алекс трішки зупинившись продовжив.- От дивітьсяви дитина і ввас день народження, батьки найняли клоуна, і тут два варіанти або ця сумна хрін буде ходити туди сюди ледь не плачучи, або буде веселитись наче це в нього день народження і йому подарували цілий пакет маріхуани. І він ходить ходить ги-гикає.  
Люди з цікавістю дивились на юнака, який гарячково кидав звнувачення проти клоунів. Люди сміялись, як і має бути.  
-Ну що ж, наприкінці хочу запитати: «що таке для вас- самовбивство?». Я ні в якому випадку до цього не підштовхую. От дивіться, кажуть, що вихід це другий вхід, а самовбивств, хоча так не принято вважати, теж вихід. Люди які зчинили самовбивство, щось знають,- він по-акторськи прислужився ніби виглядаючи когось. В місцях, де скупчуються люди, йому, як мінім, дали доброї прочуханки, але це місце й прославилось завдяки чорному юмору. Ще й назва «Кавовий сміх».  
Стендапер, із задоволеним обличчям, під аплодисменти зійшов із сцени.  
Юнак, котрий жадібно жував котлету з картоплею, нагнувся до тарілки. Від сміху аж сльози виступили на очах. Довелось зігнутись щоб не зареготати в голос. Веселило не сам жарт про самовбивство, а той факт, що є ще сміливці які так про це кажуть, наче про жарт.  
-Одночасно іронічно і життєво.- з тихим хихотом видав студент.  
Закінчивши корчитись від сміху, жестом руки покликав офіціанта із рахунком. 
Підійшов чорнявий хлопець, у чорних штанях, білій рубашці, фартуху- звичайний офіціант, і протягнув книжечку, рахунок. Студент з веселим лецем заглянув туди, та вже через мить закашлявся вдавившись тим нещасним куском котлети, який, чорт його забирай щей так дорого коштує. По бідному, наче віддаючи останні гроші, мабуть так і є, сунув офіціанту в руку купюру. Скривиши обличчя сказав: 
-Здачу можете залишити собі! 
-Дякую. 
І вирушив на вулицю. На дворі стояв цей всюдисущий міський їдкий сморід. Ще й наче дощ мав розпочатись. Вийшовши далі по вулиці побачив того юмориста, через якого він мало не плакав від сміху. Так захотілось поговорити з ним, про його думки на цю думку, послухати ще жартів, потоваришувати, позичити грошенят. 
-Пане Алексе, не могли б ви дати мені хвилинку? 
Той обернувся. 
-Так, я не проти. 
Студент підійшов мало не впритул до коміка. 
-На рахунок вашого крайнього жарту в вашій виступі... 
-А ви про це...-повільно повертає голову в сторону дороги.- в мене тут якраз зустріч з тим хто придумав її для мене... 
-Правда?- на лиці засвітилась усмішка.- І хтож це... 
Повернувши голову туди ж куди стендапер, час сповільнився. Перед ними, в їхню сторону летіла вантажівка. Повільно, мілісекунда за мілісекундою. На її плоскому бампері наче кавун розліталася голова юмориста. Усмішка студента нікуди не дівалась лиш спостерігала як тіло, іншого юнака летить біля нього, а вантажівка, наче танк, впевнено їде на нього. На бампері плями крові перемішаною з сірою речовиною, виднілось кусок здертої шкіри з світлим волоссям.  
Хоча час і уповільнився, думи наче торпиде летіли по кораблю, мозку, кричучи: «ну ось позичив грошей», « треба було щей плюнути на ті гроші тому офіціантові», «ну ось кінець» і багато інших жаліючих про щось. А перед вантажівки все ближче й ближче наче, наче новий рік після хелоувіну. Тільки доторк до кінчика носа і... Темнота. 
Так помер двадцятирічний Фелікс Н'Хард, студент педагогічного університету, який мав отримати через місяць степендію, а ще через два роки міг стати вчителем або їхати на заробітки.