Подорож Оллі

Оллі був звичайним раком-відлюдником, який мешкав на дні моря. У дитинстві він був шукачем пригод і ніколи не слухав рідних, які забороняли йому виходити на сушу. Спочатку він не наважувався порушувати їхню заборону, хоч і не вірив, що там справді небезпечно. Та одного разу, увечері, сказав батькам, що хоче прогулятися недалеко від їхньої території. Оскільки він не раз уже мандрував морем, батьки поставилися до цього спокійно, але попросили його повернутися якнайшвидше. Дорога була довгою та невідомою. Та коли Оллі вийшов на берег, то побачив, як величезне Сонце занурюється за горизонт. Небо навколо Сонця здавалося розмальованим рожевими, фіолетовими та помаранчевими барвами. На мить маленький рак-відлюдник зачарувався цією красою, але потім його увагу привернуло щось мерехтливе. Рак-відлюдник пройшов пляжем і побачив багато різноманітних мушель та гарних зелених камінців. Та раптом він відчув, що йому стало зле. Для морських мешканців, як він, тривале перебування на суші було смертельним. Відчувши, що йому важче дихати, він інстинктивно пошкандибав до води. Під водою Оллі відчув полегшення. Навколо вже темніло. Дорогою додому він відчув, ніби хтось за ним стежить. Побачивши поблизу гірку мушель, він заліз у свою мушлю і завмер. Створіння не помітило його серед інших мушель.

Відтоді Оллі не розлучався зі своїм будиночком. Свою мушлю він вважав найціннішою річчю у світі. Вона була для нього знайомою, надійною, рідною та досить просторою. Оллі не розумів, як інші можуть проміняти свій дім на інший.  Щоразу, коли хтось із його знайомих змінював мушлю, Оллі дивувався: “Як можна залишити свій рідний дім?”

Одного дня він вирушив на полювання і зустрів свого давнього товариша, з яким не бачився, здавалося, цілу вічність.

— Привіт, Оллі. Як ти?

Оллі  здивовано поглянув на незнайомця.

— Доброго дня… А ми хіба знайомі?

— Так. Ти мене не впізнав? Це ж я Мілло.

Оллі придивився до нього.

— А… Привіт. Тепер упізнав. Ти змінив свою мушлю?

— Ага. Та, в якій я жив раніше, стала для мене замалою. Як тобі нова?

Оллі оглянув мушлю товариша.

— Гарна. Але твоя стара мушля мені більше подобалась.

Мілло усміхнувся.

— Вона була гарною, але тісною. Часом доводиться щось змінювати. Я не розумію, як можна жити у мушлі, яка тобі не підходить. Це може нашкодити.

Оллі насупився.

— А я не розумію, як можна так легко змінювати домівку. Невже ви всі не цінуєте те, що маєте? Я люблю свій дім і не збираюся його змінювати.

Мілло на мить замовк, а потім тихо сказав:

— Іноді треба відпустити старе, навіть якщо воно є цінним для тебе.

Оллі не відповів.

Ця розмова для Оллі не мала значення. Він і далі жив своїм звичним життям. Та через кілька місяців щось змінилося. З кожним днем Оллі дедалі сильніше відчував дискомфорт через мушлю. Він розумів, що йому ставало важче повертатися й рухатися, але постійно це заперечував. Одного дня він вирішив прогулятися.

“А може, мені просто треба більше рухатися, і тоді я зможу легше переносити навантаження?” — подумав Оллі. Рак-відлюдник ішов і йшов, аж поки не помітив, що опинився далеко від знайомої місцевості. Він поглянув на корали, які були попереду, і зрозумів, що далеко забрів.

“Хіба ці корали були на цьому місці? — запитав себе рак-відлюдник. — Треба повертатися назад”. Оллі розвернувся, відійшов кілька метрів і раптом почув звук позаду себе.

“Та ні, мабуть, здалося…” — нервово подумав Оллі. Проте спробував пришвидшитися. Коли він удруге озирнувся, то побачив, що його переслідує морський окунь. Оллі з усіх сил намагався пришвидшитися, але не міг. Він відчував, як мушля сковує його рухи. Через біль і страх він продовжував іти, настільки швидко, як тільки міг. За кілька метрів рак-відлюдник помітив прихисток – купу каміння з невеликими щілинами між камінням. Це був його шанс відірватися від хижака. Проте вже було занадто пізно. Не встиг рак-відлюдник дістатися до схованки, як раптом до нього наблизився окунь. Оллі поглянув угору, заплющив очі й чекав своєї останньої миті. Раптом щось колихнуло воду. Рак-відлюдник розплющив очі й побачив, як чайка, що летіла над водою, схопила дзьобом окуня й злетіла вгору. Оллі не міг повірити своєму щастю. На мить Оллі завмер, а потім, прийшовши до тями, зрозумів: треба негайно забиратися звідси. Він рушив у той бік, звідки, як йому здалося, він прийшов. Та через кілька кроків йому здалося, що він рухається не в той бік. Не було жодного знайомого каменя. Коли Оллі уже втратив надію і хотів вкотре змінити маршрут, його увагу привернуло сяйво попереду. Рак-відлюдник зупинився, вдивляючись у сяйво. Він підійшов ближче й побачив мушлю. Оллі не наважувався підходити до неї. Та все ж цікавість виявилася сильнішою за сумніви. Коли рак-відлюдник наблизився до мушлі, він усвідомив, що вже був тут раніше.

“Ця мушля здається знайомою… А хіба я вже не проходив повз цей фіолетовий корал?” — зауважив Оллі. Рак-відлюдник уже хотів іти далі та знову поглянув на мушлю.

“А що як?... Та ні. А якщо ця мушля буде незручною? А якщо в ній буде тісно?” — замислився Оллі. Та одне він знав точно: нова домівка не зможе замінити його старий дім.

“Але в цій мушлі мені вже затісно. Може, варто спробувати. Якщо нова мушля не підійде, я повернуся до старої” — вирішив Оллі. Він обережно вхопився клешнями за мушлю й перестрибнув у неї, залишивши позаду стару, колись рідну мушлю.