Розділ 2

З Софією Михайлівною відтоді ми підтримували тісний зв’язок. Якщо вона і дивувалася цьому, то ніяк це не показувала і приймала мою увагу за належне. У неї, звісно, були свої діти та онуки, які про неї дбали, тож вона не залишалася самотньою. Але я все одно часто навідувався в гості, приносив подарунки, слухав довгі історії про її життя. Мені хотілося знати все: її дитячі спогади, згадки про шкільні роки та перше кохання, оповіді про її навчання, роботу, дітей… Коли вона дивилася на мене, я бачив у її погляді мовчазне впізнавання і тиху радість. Але вона ніколи не вимовляла вголос того, про що ми обидва думали. Що ми обидва знали.

Вона померла уві сні через кілька місяців після нашого знайомства. Мирно, спокійно, не страждаючи. Наче виконала своє призначення, наче отримала відповіді на всі питання, які не давали їй спокою.

І коли її не стало, я раптом зрозумів, що маю робити далі. Це було наче осяяння. В одну мить я отримав мету і відчув, як моє життя починає розвертатися і перекроюватися.

Першу дитину мені вдалося усиновити тільки через рік. Було багато бюрократичних формальностей, я мав доводити свою матеріальну спроможність та відповідати усім іншим необхідним умовам. Але нарешті це таки сталося. І коли маленький Єгор уперше переступив поріг нашого дому, я відчув невимовне щастя, і водночас мені здалося, що із серця падає якийсь давній тягар. Я обожнював сина і вже за кілька місяців не міг уявити, як раніше жив без нього.

А потім у мене з’явилася нова співробітниця. Тамара була тихою, мовчазною жінкою, але дуже чуйною і доброю — моє серце одразу потяглося до неї. Я не очікував, що вона відповість взаємністю, але таки наважився запросити її на побачення. І, на диво, вона прийняла запрошення. Ще через рік ми одружилися. Тамара мала доньку Наталку від першого шлюбу, яку я одразу ж удочерив і полюбив, як рідну. Я, звісно, хотів мати власних дітей, але Тамара  попередила, що більше не зможе завагітніти — такий діагноз лікарі поставили вже давно. Я прийняв це з покорою, адже знав, що зараз і так уже маю набагато більше, ніж заслужив.

Думка про усиновлення третьої дитини виникла у нас обох одночасно. Маленьку Марійку ми обрали, не вагаючись. Щойно вперше побачили — обоє не змогли більше думати ні про що інше. Але вона так сильно когось мені нагадувала. Здавалася до болю знайомою, хоча я точно не міг ніколи раніше бачити цю дитину. Та, як виявилося, я впізнав її не за обличчям.

Все стало на свої місця, коли ми дізналися дату народження дівчинки. І так, це був той самий день, коли померла Софія Михайлівна…

Щойно донечка вперше опинилася в моїх обіймах, я відчув неймовірну легкість і таке щире щастя, якого не знав ще ніколи в житті. Я думав, що вже просто неможливо бути щасливішим, але сильно помилявся. Наступного дня ми дізналися, що Тамара вагітна.

***

Я не знаю, як опинився у цій частині міста. Я вже кілька років тут не бував, адже і роботу давно змінив, і придбав нову квартиру. Але діти підростали і потребували все більше простору, тож я вже давно задумався над покупкою власного будинку.

Я впізнав цю вулицю не одразу. Тепер тут замість стареньких та занедбаних будиночків височіли сучасні просторі котеджі, і багато з них якраз пропонувалися для продажу.

Але це точно було те саме місце. Де колись був цей Дім, мій дім. А тепер…

На цій самій ділянці стояв великий новий будинок, він дихав затишком і ніби кликав мене завітати.

— Цікавитесь нерухомістю в нашому районі? — сказав раптом хтось позаду.

Як виявилося, це була дівчина-рієлторка, яка за щасливим збігом обставин якраз мала час показати мені будинок.

Немов зачарований, я ходив просторими світлими кімнатами, і уява вже малювала, як затишно й добре тут буде моїй родині. Моїм дітям. Замріяний, я застиг посеред величезної вітальні з каміном, ніби намагаючись пригадати щось, але думка постійно вислизала.

— Якщо не подобається, можу показати інші варіанти. Навіть на цій же вулиці є ще подібні будинки на продаж, — запропонувала рієлторка.

Я пам’ятав, що ніби маю якийсь аргумент проти цього будинку. Повинен був мати, але… більше не пам’ятав його. Тепер усе було ідеально.

— Не треба, — посміхнувся я дівчині. — Здається, я вже знайшов саме те, що шукав. Так, ніби це моє місце. Ніби цей дім чекав саме на мене.