Розділ 1

Будинок ніби з-під землі виріс. З’явився нізвідки просто посеред вулиці, якою я ходив з роботи додому. Принаймні раніше я його не бачив. І ось сьогодні ми зустрілися — я і будинок. Я буквально вперся в нього носом, звертаючи за ріг, як робив сотні разів щодня.

Руда цегляна кладка перегородила мені дорогу, і першої миті я подумав, що через неуважність звернув не в той провулок. Але ні. Провулок був той самий, що й учора, що місяць і рік тому.

Як дивно, він зовсім не заважав мені пройти, просто моя дорога, вивчена за багато років до дрібниць, до тріщинок в асфальті, раптом чомусь опинилася осторонь. А я стояв обличчям до нього — до рудого дому з вкритою мохом покрівлею, запахом сирості і вічними сутінками у вікнах.

У домі давно вже ніхто не жив. Дуже давно. Стіни тріскалися й обсипалися, на трухлявих дерев’яних рамах не лишилося й сліду фарби, мутні шибки ледь трималися в попелясто-сірих смужках деревини.

Так минуло кілька хвилин. Я простягнув руку до старої цеглини, що кришилася під пальцями, і відразу смикнувся назад. Усе це було настільки безглуздо, що я мимоволі всміхнувся. Треба було йти додому.

Я розвернувся і попрямував провулком геть, не озираючись. Та, вийшовши на потрібну вулицю, я тільки й устиг побачити, як від’їжджає мій автобус. Навкруги розповзався сирий жовтневий вечір, і на вулиці, окрім мене, нікого не лишилося. Я знав, що доведеться чекати наступного автобуса ще кілька хвилин. І раптом спіймав себе на думці, що мені хочеться зробити кілька кроків назад і знову зазирнути у провулок, звідки ще мало б бути видно Дім. Принаймні дах. Але я цього не зробив, навіть озиратися не став. Терпляче дочекався свого автобуса й поїхав.

Не знаю чому, але наступного дня з роботи я повертався іншою дорогою. Мені довелося пройти на два зайвих квартали більше, зате я не бачив Дім. Я не міг пояснити, чому так не хотів знову опинитися з ним віч-на-віч, але інколи мені здавалося, що відповідь я вже знаю.

Мабуть, варто було все ж завести собаку чи принаймні хом’ячка. У свої тридцять п’ять я був цілком самотній. У мене ніколи не складалося з жінками, наче вони всі просто уникали мене. Де б я не з’являвся, здавалося, що навколо мене виростає якась мертва зона на кілька метрів, куди не наважиться зайти жодна жінка. Я не був потворою — не гірший і не кращий за інших. Мене не можна було назвати багатієм, але заробляв я пристойно. У мене була квартира не в найгіршому районі. Була навіть машина, яка вже вісім років припадала пилом у гаражі. Я вмів водити, але ще однією моєю незбагненною дивиною було те, що я ніяк не міг змусити себе сісти за кермо.

Мої невдачі з жінками ставали причиною численних депресій і нервових зривів, особливо в юності. Але після тридцяти років це припинило мене турбувати. Я просто змирився, що так і буде, і більше навіть не дивився на жінок. Усю свою любов я намагався віддавати батькам. Проводив із ними весь вільний час, засипав подарунками, оплачував рахунки. Але я не міг дати їм того, чого вони хотіли понад усе, — невістку й онуків. Вони померли дуже рано і майже одночасно.

Я спробував заснути. Та щойно заплющив очі, до мене прийшов Дім. Чомусь я вже знав, скільки в ньому кімнат, що у вітальні скрипить підлога, а у ванній роками тече кран. Готовий був поклястися, що на кухні блакитні фіранки, і я міг навіть у найдрібніших подробицях описати картину, що висіла в спальні над ліжком, — мені здавалося, що я дивився на неї цілу вічність перед тим, як…

Я прокинувся від судом і власного крику.

На роботу того дня я не пішов. Я все одно сьогодні не зміг би працювати. Ледь-но настав ранок, я подався просто до Дому, який так відчайдушно мене кликав. Він був там. Старий, розвалений, приречений…

— Завтра його знесуть, — раптом сказав хтось позаду.

Обернувшись, я побачив стару жінку. Неймовірно, але вона теж чомусь прийшла до цього диявольського дому. На мить мені здалося, що я її знаю.

Жінка здригнулася, помітивши мене. Схоже, говорила вона зовсім не до мене, а просто бурмотіла собі під ніс. Вона здивовано звела на мене добрі блакитні очі, обрамлені промінчиками зморшок. Але, схоже, вона таки багато знала про цей Дім, і за будь-яку ціну я теж хотів це дізнатися.

— Перепрошую… — почав я, на ходу вигадуючи, що б сказати, — я пишу наукову роботу з… архітектури, а цей дім, він…

— Тоді ви трішки запізнилися, юначе, — всміхнулася вона, — завтра його тут уже не буде. Та й давно пора.

— А хто тут жив? — випалив я.

— Мій батько.

Кілька хвилин ми мовчки стояли, дивлячись то на Дім, то один на одного. Я не знав, як попросити її розповісти більше. Та зрештою просити й не довелося.

— Не можу сказати, що він був хорошою людиною. Геть навпаки. Багато доль він скалічив. Він був одружений чотири рази і, наскільки я знаю, мав трьох дітей. Всіх покинув. Мені було всього п’ять, коли це сталося, але я й досі пам’ятаю…

— Що сталося? — тремтячим голосом спитав я.

— Він сів за кермо п’яним. Ми з мамою теж були в машині. Мама не вижила.

Сльози покотилися з моїх очей. Не знаю, чому мене так розчулила історія зовсім незнайомої старої жінки про події, що сталися понад пів століття тому.

— Я виросла в дитячому будинку, — спокійно провадила вона, — куди він віддав мене чи не наступного дня після похорону. Ні, до в’язниці він не сів, нічого такого. Я не знаю, що він робив після цього, він ніколи більше не приходив.