Глава 15

Я не бачила батьків з дня весілля.  Та не бачила кращу подругу Лілі.  Чоловік працює дуже багато і я сиджу одна немов в ув'язненні в чотирьох білих стінах нової, зате теплої квартири.  Живіт росте і скоро я зовсім перестану влазити в свій одяг.  На вулиці лютий місяць і погода за вікном така ж сумна і похмура як і мій настрій.  Здається сонце не виходило вже цілу вічність з-за хмар.
Я погладжую кругленький живіт і беруся розмовляти з малюком.  Не знаю хто у нас буде - дівчинка чи хлопчик але мені насправді всеодно.  Так само як і Алану.
У цей період я дуже багато читаю, намагаючись повністю зануритися в обранні книги.  Мені це вдається з легкістю.  Чоловік мене часто балує то чимось смачним, то робить приємні знаки уваги.  Він страшенно переживає і іноді намагається не надто явно це демонструвати, але я помічаю часом, що він в стресі.  Йому дуже складно звикнутись із думкою, що ми подорослішали і скоро на наші плечі ляже турбота про малюка.  Не те щоб він боявся відповідальності, але йому страшно що він не зуміє впоратися.  Зараз коли я не працюю - з грошима у нас набагато гірше йдуть справи.  Раніше я звичайно заробляла небагато, але принаймні могла купити собі сама одяг або те що мені необхідно, а теперь я повинна звикнути витрачати гроші чоловіка.  І скажу що для мене це дуже незвично і дивно.  Мені зовсім не подобається сидіти вдома без власноруч зароблених грошей.  Не розумію людей які намагаються жити за чужий рахунок.  Ми з Аланом сім'я яка очікує на дитину, але я просто не можу ось так запросто взяти його карту і піти купити щось для себе.  Навіть якщо це буде необхідний одяг для вагітних або щось для нашого інтер'єру в квартирі.  Мені навіть продукти ніяково купувати за його кошти хоч ми і одружені.  Я знаю як важко йому дістаються ці гроші.  Він нескінченно працює.  Майже не бере вихідні.  Напевно я дивна, але мене так виховали.
У ці самотні дні коли Алан на роботі, а я сиджу вдома, намагаюся прошерстити інтернет в пошуках нових рецептів страв.  Я не відчуваю ніяких ознак вагітності хоча мій живіт вже помітний, але за весь час мене знудило тільки один раз і більше я не відчувала себе в положенні.  Іноді малюк штовхався і я все хотіла щоб Алан зловив цей момент, кладучи його руку на свій живіт, але дитина одразу припиняла ворушитися.
Єдине що мені не подобалося в період вагітності - це постійні здачи аналізів і відвідування лікаря.  Я страшенно не люблю лікарні і ця біганина по поліклініці мене стомлювала найбільше.
Я записалася на курси для вагітних де розповідали докладно про те що робити при різних ситуаціях і про пологи.  Але я більше боялася того що зовсім не є досвідченою і не зумію впоратися з дитиною, не буду знати що їй потрібно, ніж її появи на світ.  Я не боюся фізичного болю.  Зрештою всі жінки проходять через це.
На наступному візиті Алан чекає мене під кабінетном і я дізнаюся статт малюка.  Радісна виходжу до нього в хол.  В очах чоловіка читається цікавість упереміж з переживанням.
 - Ну?  Хто у нас буде?  Сказали?
 - Так.  Це дівчинка!
Хоч Алан говорив що для нього неважлива стать дитини, але я помічаю невелике замішання на його обличчі.
 - Точно?
 - Ну, наскільки це точно я не знаю, але лікар була впевнена.
 - Добре.
Напевно всі чоловіки хочуть сина.  Спостерігаю реакцію чоловіка весь день і приходжу до висновка, що хлопчика він все-таки хотів більше, але бачачи моє занепокоєння Алан мене впевнює мене, що це не так. 

- Мила, я радий, що у нас дівчинка.  Я просто боюся що не зумію знайти до неї підхід.  Хлопчика я міг би навчити грати в футбол наприклад.  Не знаю що робити з дівчинкою.
 - Не хвилюйся!  Все те ж саме можна робити і з дівчинкою.  Тільки на бійки ми віддавати її не будемо.
 - Гаразд.  Але я насправді радий.  Аби малятко було здорове, а решта вже - не так важливо!
 - Так.
 - Ми назвемо її Емілі.
 - Емілі?  Хм.  - гладжу живіт, задумавшись.  - Мені подобається!  Тепер у тебе є ім'я, малятко!  Емілі!
Алан з посмішкою на обличчі кладе свою руку на мій живіт поруч з моєю.
 - Ми любимо тебе, Емілі!
Мама з татом в захваті від того що у них буде онучка.
 - Дівчатка більш ласкаві і слухняні!  Як чудово, Мія!  - каже мені по телефону мама.
Ми розмовляємо ще якийсь час.  Я раджуся з нею на рахунок вибору дитячих речей, ліжечка та іншого, і так проходить ще година часу.
Мені так сумно що вона далеко і я не можу поділитися своїми переживаннями, та й коли рідні взагалі побачать нас у наступний раз?  Жену ці думки геть, але це не так просто.
Я прямую в поліклініку де мені говорять що я повинна ось-ось народити за всіма ознаками.  Але я встигаю відвідати лікаря ще двічі перед пологами після цього запевнення.  Протікає тиждень, потім другий, а малятко і не збирається з'являтися на світ.  На одному з прийомів лікар мені дає напрямок в пологовий будинок щоб переконатися що все в порядку.  Алан помітно нервує, але намагається приховати від мене тривогу, і я його заспокоюю.  Мене нічого не турбує, тому я зовсім не хвилююся перед пологовим будинком.  Мені роблять ультразвукове дослідження і кажуть що дитина ще не готова.  Я вже на сороковому тижні (при тому що мене запевняли ніби дівчатка зазвичай народжуються раніше), а я все ніяк не народжу.  Повинна признатися, що втомилася неймовірно ходити з таким животом.  І це з урахуванням того що ваги я набрала небагато, а живіт виглядає досить акуратно на такому терміні.
Але всі жінки чекають з нетерпінням такого важливого дня як день пологів - і він настає.  Після цілої доби мук, коли мені вже здається що я вмираю, а Алан місця собі не знаходить, стоячи поруч і тримаючи мене за руку, з'являється на світ вона - Емілі.  На наших очах видно сльози і я все повторюю і повторюю чоловікові: «Дивись яка вона красива!  Яка ж вона красива!».  І це правда - я ніколи в житті не бачила створіння прекраснішого, а моє серце наповнилося любов'ю до краю.  Я заглянула в сіро-блакитні очі дочки і зрозуміла що потонула в цьому ніжному дитячому погляді безповоротно.