3

І вона майже дотримала обіцянки. Додому ходила іншою дорогою: не спокушала себе Марфиною наливкою. Обміняла трохи пшона, щоб купити Галинці нову взуванку та кілька зошитів. А на осінь відвела старшу доню до першого класу сільської школи. Галинці йшов восьмий рік. Любі було три.

Поступово приходило до тями понівечене війною містечко: набували чепурного вигляду вузькі вулички, будинки. Ожив ринок, загомоніла гучніше школа. Лише Палажка не відчувала того несміливого піднесення: її хатина так само убого хилилась до землі, у дворі був безлад, в душі – пустка.

Проте вона щосили намагалась бути тою матір’ю, яку б хотів бачити Назар. Вишивала пишні квіти на Галинчиній сорочці, варила запашний ягідний компот для дівчаток, вимила в хаті вікна. Любу не чіпала: не сварила, але й обійняти не могла. Надто їй боліло серце від погляду на ту дитину. А малеча ніби відчувала: завжди мала чим зайнятись, сиділа тихенько то в садку, то на призьбі, гралась сухими травинками, яблучками, обіймала худорляве кошеня, що прибилось з вулиці. Щоранку старша сестра бігла на уроки, тож мусила першу половину дня проводити наодинці з собою, але не сумувала: тішилась сонцю, квітам, деревам. А в обід поверталась Галинка, приносила книжки, зошити, щебетала про друзів та вчителів, а Люба зачудовано слухала і намагалась уявити все це, доторкнутись до літер у книзі, зрозуміти, про що ж так радісно розповідає старша сестра?

 Палажка бігла ввечері додому, поки ніхто не встиг її перехопити дорогою та затягнути у світлицю, де пахнуть смутком настоянки. А ввечері, коли діти поснули, вдивлялась в білу стелю, прислухалась до тиші і чекала його, але він не приходив. З того разу більше ніколи вона його не бачила

Галинка любила маму. «Вона важко працює. Вона втомлюється, - думала дівчинка, - я мушу бути слухняною та тихою, мама мене любить». І останнє було правдою – Палажка любила старшу доньку, особливо, по-своєму. То зрідка приголубить, то скаже добре слово.  А які квіти вишивала доньці на сорочках! Вкладала в них всю свою любов та талант. Особливо цю любов можна було помітити, якщо порівняти її ставлення до Люби: молодша дитина постійно була обділена увагою. На неї можна було гримнути, штурхонути, крикнути, і хоча після зустрічі з Назаром серед ночі образи припинились, любові менша донька так і не відчувала. А коли та підросла, Палажка почала кликати її до роботи біля хати, щоб не нудилась.

– Хочеш їсти – мусиш працювати. – Говорила Палажка, посилаючи дитину на город.

А та була й не проти.

Для неї все було – цікаво. Розглядати дерева, придивлятись до листочків у дворі, спостерігати за хмарами у небі та ранковим сонцем. Галинка розповідала їй про ніч та день, про пори року, про місяць та зорі. Чим старшою ставала, тим глибше відчувала прірву, що відділяла її від сестри.

 «Мати її не любить» - часто думала про це і гнала від себе ці думки. Бо вона любила їх обох – дивною любов’ю опікувала маму, глибокою прив’язаністю та теплом огортала молодшу сестричку. Захищати ж її боялась – бачила, що Палажка часто гнівається, а часом і зривається на малу доньку, боялась втратити її прихильність. І це мов розривало її зсередини навпіл: з одного боку – мама, матуся, якою б вона не була – Галинка не мала ріднішої за неї людини.

Це була єдина на весь білий світ людина, котра пам’ятала його… Тата. Як можна ображатися на неї? З другого боку – Люба… Дівчинка, котра не розплющувала очки, котра мало плакала, уважно її слухала та робила все, що кажуть. Галинка відчувала, як у ній вкорінюється відповідальність за молодшу сестру, вона старалась поділитись з нею знаннями, чомусь навчити, щось розказати. Прилітала зі школи і кликала Любу до себе. Розказувала, як дітки сидять у класі та пишуть літери, як вчителька виводить на дошці приклади. Разом вони вигадали свою гру, де Галя була вчителькою, а Люба – ученицею і зовсім скоро маленька «школярка» навчилась і писати, і читати.

Палажка бачила, що сестри дружать. Міцно стикала вуста, щоб втримати гостре словечко. Як вона не старалась, але не бачила для Люби майбутнього. Ця дитина існувала для неї тут і зараз: для помічі у хаті та на городі, для того, щоб підмести двір чи вимити підлогу. «Виросте, вийде заміж за когось, та й хай живе, як хоче» - думала. Боялась власних думок, хотіла втекти від них, забутися.

– Палажко, це ж просто дитина! – напучувала її сусідка Ганя, котра продовжувала обіймати обох дівчаток своєю прихильністю, - що ж ти так з нею, а?

– Як так? Чи її я не годую? Чи вона нещасна? Подивись на неї? – показувала на малу Любу, котра сиділа на ганку та бавилась зі своїми вигаданими іграшками. І справді, не можна було сказати, що дівчинка нещасна. Вона щось бурмотіла собі під ніс, наспівувала вивчені з Галинкою пісні, перекидала в ручках камінчики.

Ганя тільки зітхала. Відчувала вона значно більше, ніж бачила. Але Палажка так просто забути ці слова не могла, бо сама відчувала: це неправильно. Неправильно одну дитину зігрівати любов’ю, а до іншої не відчувати нічого. Вона бачила, що старша росте – щоранку бігає до школи, а після обіду грається з молодшою, щось їй розказує, показує. Себе відчувала забутою, покинутою. Чоловік загинув (чи ні?), донька виросте та піде від неї.

Чи не піде? Палажка вкладала в старшу доньку все, що могла, але глибоко в душі розуміла, що триматися біля неї перша дитина не буде. Для чого тоді все це?

Що у неї лишиться? Люба, яка і слова до неї сказати боїться?

І вона зірвалась. Зірвалась у прірву забуття в один вечір. То все було незаплановано, раптово. Випадкова зустріч із сусідкою. «Зайду лишень на пів годинки». А пів годинки затягнулись і того вечора дівчата не дочекались мами.