Для Любови

2

А Палажка навіть не бачила снів. Щовечора, втомлена, поверталась додому, а ноги несли до сусідки: вони губились за розмовами, за наливкою, згадували молодість, чоловіків своїх, які заблукали у війні.  Палажка весь час повторювала про свою помилку, так, ніби Марфі було до того діло.

– Що було, те було, – відповідала подруга, – війна, Палажко, і не такі біди принесла нам, забудь ти вже про це.

Але забути могла лише запиваючи. Гіркий напій просочувався в кров, приглушав біль та наповнював спокоєм. Час закручував їх у вир спогадів, до тями приводив тільки крик півня. Тоді вона підводилась, прощалась і пленталась додому.

У тумані думок згадувала, що вдома чекають доньки. Смутні обриси їхніх образів вимальовувались в її уяві примарними картинками, але тільки вона пробувала сфокусувати на них свою увагу, вони розсіювалися і губилися. Вже потім відчувала дотики їхніх маленьких рученяток, котрі лагідно вкривали її ковдрою. «Простіть..» – Бурмотіла, коли з глибини душі на поверхню раптово виринала совість. І провалювалась у безодню сну.

Галинка поступово почала відчувати себе відповідальною старшою сестрою: хапала малечу за руку та водила спершу біля хати, а згодом дітлашня почала вибігати і на вулицю. Іноді проводили час з Ганею, іноді бродили самостійно сільськими вулицями, зазирали до сусідів. Інколи з чужих хат долинав аромат їжі, якої так бракувало вдома: мати рідко щось готувала. «Голод, – казала старшій доньці, – зараз всім важко. Такі часи». І зникала. Працювала то на фермі, то на буряковому полі. Не за гроші – за склянку пшона. Діти ж тим часом ходили попід сусідськими вікнами.

– Чуєш?  – принюхувалась Галя, і мовила до молодшої сестри, – це так пахне хліб. Дівчинка сама забула, як насправді пахне хліб, але їй приємно було уявляти, як у печі підіймається гаряче тісто, як аромат здоби огортає житло та приємно лоскоче у носі. Можливо, вона відчувала його у снах. А, можливо, колись давно і пробувала насправді.

Мала Люба так взагалі не знала нічого подібного за все своє життя. Лише зачудовано слухала старшу сестру. Галя вигадала таку гру: дівчата тихенько сідали під випадковим вікном, прислухались до життя всередині будинку і старша починала розповідати історію.

– Зараз мама готує смачну юшку, чуєш, як дзвенить посуд? А ось мішає запашну кашу. В ній повільно розчиняється шматочок масла і…

На найцікавішому місті часто дітей спіткала халепа: малих помічали з вікна і проганяли геть.

– Додому йдіть! Нема чого валандатись попід вікнами!

– Йдіть до своєї матері, нехай вона вас годує, посідали тут!

– А ну геть з мого городу! Мало мені своїх дітей.

Після звільнення села люди стали непередбачуваними: хтось недовірливо зачиняв вікна та двері, лякався чужинців, навіть якщо чужинцями були двійко брудних сусідських дітей. Люди відгороджувались від світу, намагались повернутись до «нормального» життя. У селі мобілізували практично всіх чоловіків і у дворах господарювали здебільшого жінки: наводили лад у хаті, у дворі, висаджували щось після важких трудових днів у полі.

Та не всі були відстороненими. Були такі, як тітка Ганя.Часом люди кликали до себе і пригощали скупими наїдками.

– Дівчатка, – визирала з вікна бабця Маруська з іншого кінця вулиці, - ходіть до мене. Пригощу, чим зможу.

Галя тягла за руку малу Любу і ніколи ні від чого не відмовлялась – хотіла їсти. Мати рідко бувала вдома і господарювала на кухні, дівчата цілий день могли ходити голодними, перебиваючись тим, що знаходили: десь валялось яблуко, десь – напівгнила картоплина. Коли-не коли давала шматочок черствого хліба сусіди, котрим ставало шкода малих дітей.

Палажка місця собі не знаходила. Війна закінчилась, місто вільне. То завмирала в очікуванні біля вікна, то гнала від себе наївні думки: до деяких осель на вулиці повернулись чоловіки. Але не до її. Минав час, її хатина все нижче хилилась до землі, але очікування нікуди не ділось: їй було страшно і самотньо. Страшно – від того, що він таки може повернутись. Самотньо – від усвідомлення, що так, як є, вона мусить прожити і решту свого життя. 

… Тієї ночі крізь сон відчула, мовби хтось присів на ліжко біля ніг. Воно скрипнуло і прогнулося. Це не може бути дитина, подумала, піднімаючись з глибини сновидінь, бо коли на ліжко сідає маля, цього не відчуваєш, бо лише ледве-ледве  мнеться ковдра, а це був хтось дорослий. Хто?

Розплющила очі, підвелась. Втомлений зір  ледь розпізнав обриси невідомого чоловіка.

– Хто… Що? – спробувала підвестися з ліжка, усвідомлюючи, що сталось. «В хаті хтось є, – пульсувало в голові похмільним болем,  невже не замкнула двері, коли прийшла… А коли прийшла?»

– Привіт, Палажко. – невідомий заговорив до неї тихо, лагідно. Впізнавано. Повернувся? Це можливо. Он до стількох жінок повернулись чоловіки – вона не хотіла цього помічати, але у селі хіба втаїш щось? Всі все знають! Невже й до неї… Повернувся?

Серце забилось швидше і на зміну страхові прийшов подив. Знайомий голос. Його голос.

– Назаре…?

Думки сплутались, тіло тремтіло від суміші почуттів. Намагалась згадати, що було напередодні? Де вона була? З ким? Невже знову? Тільки не це… Але це був його голос. Неможливо, але це він. Вона різко підвела голову, потерла долонями очі та спробувала сфокусувати погляд, роздивитись постать перед собою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше