Розділ 5

   Я йду коридором за працівником вглиб приміщення. Перед цим я ще трохи пробула на вулиці, поки Бен і Ліз чекали свою чергу. Коли ми доходимо до каплиці, спереду видніється подіум. Я бачу, що по обидва боки вишикувалися гості, здебільшого з нашої родини. Нареченого. Мама тримає руку на серці, інші гості спостерігають, посміхаються. З боку Ліз родичів не так вже й багато. Власне нікого, кого б я знала. Хіба її батьки. Ейдена також ніде немає. Мабуть запізнюється, запаковуючи пару туфлів для сестри. Також з боку нареченої помічаю жінку, яка пильно спостерігає за мною. У неї такий самий колір волосся, як у мене. А коли я намагаюся подивитися їй у очі – вона ховає погляд. У горлі утворюється клубок, коли я пробую ковтнути.

   Я намагаюся не хвилюватися. Церемонія має тривати не більше п’яти хвилин.

   Перед подіумом біля судді спиною до нас стоять мій брат Бен і Ліз. Він одягнений у синій костюм з піджаком, а вона – у пишну білу сукню з мереживом. На її плечі спадають ті самі шовковисті, доглянуті, кольору попелястого блонду пасма, і я мимоволі думаю, що ось таке волосся можна зістригати для виготовлення перук. Я не так часто бачила Ліз, і не впевнена, що її обличчя я запам’ятала так добре, як, власне, її волосся.

   Ловлю себе на тому, що ця думка зараз недоречна. Тому опускаю погляд на свою сукню і не шкодую, що за неї обміняла своє. Я вже отримала кілька схвальних коментарів щодо моєї нової “стильної” стрижки “боб”. Один із них навіть був від якоїсь дівчини зі сторони Ліз.

   — Сьогодні ми зібралися тут у присутності свідків, — виголошує суддя. — З метою об’єднання в шлюб Бена Картера і Еліз Мітчелл…

   Я дивлюся на суддю, який говорить про те, що це урочистий момент і що…

   — Ліз! — вигукую я. Усі обертаються на мене. — Ліз Гарпер!

   Суддя хмурить брови.

   — Гаразд, ми почули вас, пані Гарпер.

   Я ніяковію, але десь усередині починаю тремтіти.

   — Ви, Бене Картер, чи берете ви своєю законною дружиною Еліз Мітчелл?

   — Так, — мій брат хитає головою і торкається волосся Ліз, повільно і звично. Я знаю, як вона це ненавидить. Хіба він цього не пам’ятає? Вона ніколи не любила, як хтось торкався її волосся, хоча від цього неможливо втриматися, таке воно бездоганне, хай навіть це б означало, що ця дівчина тебе зненавидить.

   Я утримуюся, щоб не підійти до них і не поцікавитися, що, в біса, відбувається? Господи, де Ейден?

   — Ви, Ліз Гарпер, чи берете Бена Картера своїм законним чоловіком?

   Гаразд, це вже щось, хоча напруга все ще сковує все тіло. Певно, суддя переплутав ім’я нареченої з попередньої церемонії. 

   — Перепрошую, Еліз Мітчелл, — виправляється суддя. — Звичайно, що Еліз!

   — Так!

   Лунають тихі, стримані оплески.

   Потім молоді обмінюються обручками (мій, власне, подарунок) як і раніше стоячи спинами до залу.

   — А тепер я урочисто оголошую вас чоловіком і дружиною.

   Нарешті Бен і його дружина Ліз (ЛІЗ!) повертаються обличчям до гостей.

   Що ж, це дійсно Ліз Гарпер. Я вже подумала, що мій брат в останню мить передумав.

   Без жодних очевидних причин.

   Хіба що… Чекайте, це ж точно Ліз?

   Я оглядаюся залою. Всі починають юрмитися біля виходу. Я знову ловлю на собі погляд, від якого мій шлунок почав стискатися від спазмів. Я відчуваю, що мене ось-ось знудить. А потім чую звук десь біля виходу.

   Здається, у мене є деякі справи.