Розділ 1

   Я виходжу із примірочної і прямую крамницею до каси з майбутньою покупкою. 

   Ой.

   Витріщаюся на бирку з ціною, яку тримаю у руці, і одразу шкодую про це. Моє серце завмирає, а число перед очима розпливається, подвоюючись або потроюючись. На мить мені здається, що саме тому я бачу на ціннику на кілька нулів більше, ніж очікувала.

   Я важко зітхаю.

   Мій кредитний баланс точно цього не схвалить.

   Стою посеред крамниці навпроти дзеркала, стискаючи в одній руці шовковисту, неймовірно приємну на дотик тканину, а іншою заправляю за вухо пасмо тьмяного каштанового волосся. Не знаю, коли я наважуся його трохи вкоротити. Піднімаю вздовж себе сукню на тремпелі, розгладжую її, дивлячись у відображення і ще раз переконуючись, що колір айворі чудово підкреслює мої риси обличчя. Я, можливо, не примітна, особливо в порівнянні з моїм братом, але сьогодні на його весіллі у цьому вбрані я почуватимусь ефектно.

   Почувалася б.

  Власне це ще одна причина, чому я кілька хвилин тому була впевнена, що зможу дозволити собі цю сукню. Хоч би як я її бажала, вона не буде моєю. Навіть якби мені не довелося витратити значну кількість коштів на подарунок на весілля.

  Спостерігаю через дзеркало за продавчинею за стійкою каси, яка, копирсаючись у своїй шухляді, навіть не глянула на мене за весь час, що я тут. Раптом у відображенні вигулькує якась постать, опиняючись біля відділу взуття праворуч мене.

   — Еббі? Привіт!

   Кліпнувши, я повертаю голову.

   Там стоїть чоловік, у нього на обличчі розпливається усмішка.

   Це Ейден. Брат нареченої мого брата Бена.

   — Привіт, — намагаюся звучати не засмучено.

   Відколи я його бачила на Різдво, він відростив бороду і, трохи, живіт.

   — Я не знав, що ти приїхала, тому здивований тебе бачити, — продовжує Ейден.

 Закладаюся, він хотів сказати “не надто радий тебе бачити". Не можу його звинувачувати. Я продовжую незграбно стояти із сукнею у руках.

   — Ти у місті надовго? — питає він.

   Я прочищаю горло.

   — Ну, принаймні заскочу зіпсувати весілля своєму брату.

   Хлопець знову усміхається і переключає свою увагу на вітрину з взуттям. Потім бере одну пару чорних лакованих туфлів на підборах, роздивляючись.

   — Тридцять восьмого, — задумливо каже Ейден. — На Ліз мають підійти. Як гадаєш?

   — Це… влучний подарунок на весілля, — підтримую я.

   Здається, йому подобається, що я оцінила його смак.

   — Сподіваюсь на це. Якось Ліз сказала, що їй подобається ця крамниця.

   Знову дивлюся на дівчину за прилавком. Потім на наручний годинник: 14:48. Сьогодні неділя і до закриття магазину залишилося трохи більше десяти хвилин. Я впевнена, що вона може піти собі і навіть не помітити мене, втупившись у книжку. Зараз помічаю, що та жінка тримає її вверх ногами. Я думаю про те, що коли Ейден піде, підійду до неї зі спини й стисну в руці важкий підбор. Якщо влучити щосили у правильне місце, гадаю, я вирішу всі свої проблеми.

   Від однієї цієї думки мені стає моторошно легко.

   І мене ніхто не помітить. І я встигну в готель перед весіллям, поки моє бронювання не скасували. Словом, на бронювання готелю також пішла десь така сукня.

   Я не дуже знаюся на брендах, але пара туфлів-човників із сріблястим підбором, на яких упав зрештою вибір Ейдена виглядають вельми дорого. Та він навіть не дивлячись на ціну, прямує до прилавку.

   Звісно. Йому для сестри не шкода.

   — Сподіваюся, ще побачимось! — кидає мені Ейден.

   Ще побачимось. Тепер коли Ейден побачив мене з цією сукнею, а ввечері я прийду у чомусь іншому (сподіваюся “щось інше" це не будуть джинси або спортивки, бо старіше вбрання виявилося на мене вже малим), він точно подумає, що я не змогла її купити. І цього буде достатньо.

   Тепер я ще дужче її хочу. Я просто не можу вийти звідси без неї.

   Підходжу до пуфа, де лежить моя велика сумка і зустрічаюся поглядом з продавчинею у дзеркалі, яка розраховує Ейдена. Якось він піднімає одну з туфель і крутить її в руках, щось говорячи.

   Дідько.

   Він перший вирішив застосувати мою ідею з підбором? Відходжу трохи в бік до примірочної так, щоб наш зоровий контакт обірвався.

  Наступне, що я роблю відбувається швидше, ніж я встигаю зрозуміти. Загортаю сукню разом із тремпелем у калачик і кладу її у свою порожню бежеву сумку. Кров починає стукати у вухах. Невже я це зроблю? Невже я справді можу вкрасти цю сукню, коли ніколи не мала навіть штраф за паркування?

   Я ніколи не могла б подумати, що  в цій сумці щось може бути, тому майже певна, що сьогодні мені пощастить. Для більшої впевності підходжу до відділу суконь, ніби вішаючи її назад. Потім кидаю погляд на себе у дзеркало і зауважую, що шар макіяжу не дозволив моєму обличчю почервоніти.

 Ейден виходить з крамниці, а за ним дівчина перевертає табличку на дверях на “ЗАЧИНЕНО”.