Глава 4

IV

Після вечері в тіснім кружку — тітка Юля, на котру Михась раз у раз відказував, мовби прочуваючи се, не прийшла — капітан почав збиратися виходити.

— Хочеш іще йти? — спитала Анеля. — Куди?

— Треба заглянути до офіцерського касину.

— Може би, ліпше було, якби ти не йшов?

— Але ж, моє серденько, взяли би мені се за зле, якби я не показався між товаришів. Зрештою і сам я рад би побачити старих знайомих.

— Ну, з тих старих знайомих небагато там застанеш. Хіба Редліха і... не знаю, кого би там іще міг ти подибати.

— Один Редліх стане за дев'ятьох, — сказав поважно капітан, припинаючи шаблю.

— Ну, то бодай не барися там довго! — нагадувала Анеля. — Сьогодні в мене таке свято, що я не хотіла би й на хвилинку розставатися з тобою.

— Я теж не дуже радо йду, Анельцю, вір мені, та що ж, не виходить інакше. Мушу. Знаєш, що наш військовий стан накладає на нас усякі обов'язки.

— Ну, йди вже, йди! — сказала сміючись Анеля. — Ще хто скаже, що на старість зводжу тебе з дороги обов'язку.

Коли би капітан по своїм виході міг був заглянути в лице своєї жінки, був би, без сумніву, вельми зачудувався. Лице те, перед хвилею таке погідне, ясне і енергічне, що так і дихало здоров'ям і втіхою, тепер було бліде, як у трупа, являло вираз якоїсь безмірної тривоги. Уста тремтіли судорожно, немов шептали якісь нечутні закляття вслід за капітаном. У грудях не стало віддиху. Поборена якимсь таємним знесиллям, Анеля впала на крісло і кілька хвиль сиділа недвижно, правдивий образ зневір'я і розпуки. З того остовпіння пробудили її голоси, а далі швидкі кроки дітей.

— Мамочко! Мамочко! — кликали діти, шукаючи її. — Де ти, мамочко?

Анеля сиділа в салоні, де було темно.

— Ось тут я! Тут! — обізвалася вона. — Чого вам треба?

Відчинивши нарозстіж двері салону і впустивши до нього широку струю світла, діти ввійшли до салону і, тулячися до маминих колін, щебетали:

— Вже вміємо лекцію на завтра! Хочеш нас випитати?

— Завтра, любі мої! Сьогодні мені троха недобре.

— Мамочка нездорова? Мамочці знов недобре? Бідна мамочко!

Цеся гладила Анелю попід бороду, Михась цілував її руку. Анеля відвернулася, щоби діти не бачили сліз, що бризнули із очей.

— Бідні мої дітоньки! — прошептала, перемагаючи хлипання, що душило її в горлі. По хвилині перемогла себе і промовила:

— Завтра вас випитаю, а тепер ідіть спати!

— Ще не хочемо спати, мамочко! Позволь нам піти до кухні. Там є вояк, такий великий-великий, а такий смішний! Обіцяв нам розповісти казку, гарну-гарну, а не страшну, ні. Позволяєш, мамочко?

— Ну, йдіть, йдіть, та не сидіть мені довше як півгодини. Через півгодини прийду класти вас спати.

Та діти, не дослухавши її слів до кінця, вже побігли, весело плещучи в долоні.

— Що з ними буде? Боже мій, що з ними буде? — важко зітхнула Анеля і знов потонула в задумі. Та по хвилі випростувалася, її звичайна енергія почала брати перевагу над зневір'ям.

— Що має бути, нехай буде! Буду держатися, поки буде змога, а коли доведеться відпокутувати за свої вчинки, то відпокутую.

В тій хвилі почувся легенький стук до дверей салону. Анеля схопилася, мов переполохана, і відчинила двері.

— Се ти, Юлечко?

— Я, я, — шептала Юлія. Вона була обвита чорною хусткою так, що й лиця її годі було розпізнати. — Я чула, як ти балакала з дітьми і як вони потому побігли. От я й догадалася, що ти сама, то й зважилася застукати. Не хотілось би мені зустрічатися з твоїм мужем.

— Його нема дома. Пішов до військового касину.

— Ти не повинна була пустити його туди, Анелечко, — промовила Юлія з виразом тривоги на лиці.

— Годі було задержати його. Та чень бог дасть, що якось воно минеться. Ну, а у тебе що чувати?

— Я прийшла заспокоїти тебе, моя голубко. Від Штернберга нема нічого більше. Якби було яке лихо, то, певно би, телеграфував.

— Спасибі тобі, Юлечко! І мені бачилося з самого початку, що тут нема чого тривожитися. Твоя правда, якби було яке лихо, то він би телеграфував. Вип'єш, може, склянку чаю?

— Спасибі тобі! Я тілько на хвилиночку. Втікаю як стій. Не хочу, щоби мене тут хто-небудь бачив. А втім, і твій муж може вернути, міг би мене тут застати. Бувай здорова!

— Добраніч тобі, Юлечко! А якби лучилося щось нового...

— Ну, розуміється, розуміється, що заразісінько тебе завідомлю. Добраніч!

І Юлія, тихесенько зачинивши за собою двері, щезла мов тінь. Анеля пішла до кухні, де Гриць розповідав, не так дітям, як Марині, якусь дуже веселу казку про війну кота з медведем і щохвилі викликував вибухи голосного сміху.

Коли капітан Ангарович прийшов до офіцерського касину, не застав там справді нікого знайомого. В касині було кільканадцять офіцерів. Декотрі грали в більярд, інші їли вечерю, а при столі з часописами велася голосна розмова, переривана вибухами сміху і енергічними військовими закляттями. Наблизившися до того стола, капітан представився товаришам. Усі вже знали про його перенесення з Боснії до Львова, декотрі бачили його рано при рапорті в генеральній коменді. Шумно і густо обступили його, стискаючи його руки, поздоровляючи його на новім становищі, бажаючи скорого авансу. Швидко капітан зробився осередком дуже оживленої розмови. Його розпитували про службові відносини в Боснії, про знайомих офіцерів, що там служили, дехто пригадував і свої пригоди в тім краю. Капітан замовив кіш вина, щоби випити "на братерство" з новими товаришами.

— Чи поручник Редліх де-небудь на службі, що його тут нема? — запитав Ангарович.

— О ні, швидко повинен прийти.

І справді, ще не принесли вина, коли появився Редліх.

— Про вовка помовка, а вовк тут! — роздався хор веселих голосів.

Редліх помалу, методично, не озираючися і, очевидно, привиклий до пануючого тут шуму і гамору, зняв насамперед окуляри, без котрих на три кроки перед собою не міг видіти а котрі тепер при вході з холодного повітря до огрітого покрилися густою росою і були цілком непрозорі, поклав їх на столі, зняв плащ і шаблю, а відтак, видобувши хустку, обтер нею окуляри і вложив їх на ніс.