РОЗДІЛ 22 ХРИСТИНА "Дискомфорт"

Ранок вривається у спальню яскравим сонячним промінням, яке зазирає крізь панорамне вікно, лоскоче повіки, змушує підвестися з ліжка і починати новий день. Протираю очі. У голові гуде, немов там оселився рій розлючених бджіл. Треба зібратись, вийти зі спальні, їхати разом з Богданом в одній машині.
 

Пальці мимовільно тягнуться до вилиці, яку вчора … вчора торкався Таранчук. Шкіра пам’ятає пекучий контакт, а серце зрадницьки здавлюється в грудях від спогаду, коли він близько-близько знаходився біля мене, коли тепле дихання торкалося вуст, повік, як сьогоднішнє ранкове сонце. Було до розриву свідомості приємно і щемливо. А потім ми вечеряли на відкритій терасі. Богдан розповідав про студентські роки, про веселі випадки на роботі. У щирій спокійній атмосфері я навіть наважилась розпитати про його матір та сестру. Про рідних відізвався з любов’ю. Виявляється, сім’я Таранчуків дружня, міцна, сповнена відданості і підтримки. У моїй родині такого не було. Лише зараз, познайомившись з колишнім чоловіком сестри, усвідомлюю, як підло Ганна користувалася мною, як низько і мерзенно вчинила зі своїм сином. Та добре я… А Макар? Невинна дитина зростає, не знаючи ні батька, ні матері.

Змушую себе поставити ноги на підлогу. На жаль, у своєму гардеробі не знаходжу нічого підхожого для роботи в офісі. Діловий стиль — не мій, з наявного тільки джинси, кілька літніх сорочок та футболки. Доведеться ловити косі погляди колег, бо дрескод в адвокатському бюро Савчука строгий.

— З часом все налагодиться, — кажу своєму відображенню у дзеркалі.

На тумбі вібрує мобільний телефон, на екрані висвічується контакт Андрія.

— Кохана, доброго ранку! — голос бадьорий, на фоні нарешті тихо, жодної музики. — Я щойно прокинувся і першим ділом подумав про вас. Як Макар? Як пройшло обстеження?

— Лікарі роблять все можливе. Попереду ще багато аналізів, але ми тримаємось. Дякую за гроші, вони дуже вчасно.

— Сонечко, не думай про це! — гаряче перебиває він. — Якщо треба буде ще — тільки скажи. Я дам стільки, скільки попросиш, просто так. Ти ж знаєш, я мрію про нашу сім’ю. Хочу, щоб ми жили разом, щоб у Макара було все найкраще. Я дуже тебе кохаю. Повертайтеся швидше.

— Дякую, — відповідаю, відчуваючи провину за вчорашній вечір з Богданом. Хлопець зі шкіри пнеться, виручає, а думаю про іншого. — Андрію, я наберу пізніше. Мені пора йти на роботу. Цілую.

Кладу телефон екраном донизу. Його слова мають дарувати спокій, впевненість, але натомість я відчуваю лише тягар. Кохання. Гроші. Сім’я. Ще день тому я думала, що байдужа Андрію, а зараз… Радості від його допомоги мало.

Богдана застаю у вітальні. Зі свого двадцять другого поверху він роздивляється місто. Його висока постать чітко вимальовується на фоні панорамного вікна, у яке зазирає ранкове блакитне неба. Сьогодні на ньому білосніжна лляна сорочка з коротким рукавом, світло-сірі штани у тонку смужку, на одній руці красується годинник, на іншій — незвичний браслет з чорних ниток та срібних вставок.

Я зупиняюся в дверях, не наважуючись поворухнутися. Дивлюся на розворот його плечей, на те, як впевнено тримає голову, і відчуваю, як всередині здіймається небезпечна, гаряча хвиля, почуття неправильне, хворобливе. Він — чоловік, якого я шість років вважала ворогом. Він — колишній чоловік моєї сестри. Він — заборонена зона, територія, де на кожному кроці розставлені попереджувальні знаки, через які не можна переступати. Це минуле, це різний соціальний статус, це кардинально протилежне ставлення до всього.

Але мій погляд всупереч волі ковзає по широкій спині. Так невчасно згадую тепло його долоні на своїй щоці вчора, щиру турботу про Макара, допомогу з моєю роботою. Чоловік навпроти мрія. І, на жаль, моя.

Відчувши мою присутність, Богдан без поспіху розвертається. Два погляди схрещуються у невидимому двобої, двобої, у якому програю. Тіло німіє, перетворюється на вату. А Таранчук усміхається кутиками вуст.

— Доброго ранку, Христино, — промовляє тихо, немов смакує моїм ім’ям, немов насолоджується його звучанням. Чи це моя хвора уява видає бажане за дійсне? Складається враження, що я ламаюся всередині, що стою на краю прірви і від цього краю відходити не хочу.

Я мовчу, не в силах відповісти. У моїй голові звучить голос Андрія про кохання, про сім’ю, проте перед очима — колишній сестри, який руйнує всі мої плани на спокійне майбутнє.

— Поїхали до Макара, а потім відвезу тебе на роботу.

Богдан проходить повз, а в дверях пропускає вперед, обережно торкнувшись пальцями попереку. У місці контакту одразу спалахує нищівний вогонь. Мимоволі виструнчуюсь.

— Все добре? — запитує він.

— Так, — відверто брешу, бо описати раптові почуття самій страшно.

День пролітає як у тумані. Після короткого візиту до Макара в палату, де він, на диво, виглядає бадьорим і захоплено розповідає про «космічні апарати» (так він називає медичні прилади), Богдан підвозить мене в офіс Савчука. Нова робота займає з головою. Знання, здобуті заочно, не допомагають, тож доводиться вчитися з нуля.

Та мені подобається. Заради сина я здолаю навіть юриспруденцію.

З роботи виходжу о п’ятій. І яким є моє здивування, коли бачу припаркований позашляховик Таранчука біля центрального входу, а сам він носиться з Макаром на руках, бо малий вдає літака. Богдан змінив сорочку з білої на темно-синю, рукава підкочені. Виглядає стильно і вишукано. Задивитись можна.