РОЗДІЛ 21 БОГДАН "Зайча з гір"

У лабораторії пообіцяли зробити тест за вісім годин, тобто близько дев’ятнадцятої години на електронну пошту прийде результат. Годинник показує чверть на сьому вечора, а я втуплююсь в екран комп’ютера, і серце шалено товче у грудях. Ще трохи — і я отримаю залізний, беззаперечний доказ свого батьківства.

У кабінет обережно стукають. На запрошення увійти поріг переступає Христина з яскравою світлою усмішкою на губах, яка практично не буває на обличчі красуні. Вона аж сяє, переповнена позитивними емоціями.

Підіймаю бровою.

— Невже мільйон виграла? — жартую з нею.

— Краще, — підходь до столу та торкається подушечками пальців поверхні. — І все завдяки тобі.

Відкидаюсь на спинку крісла.

— Давай вгадаю. Савченко взяв тебе помічником адвоката?

— Так, — радісно пищить, від чого на щоках утворюються милі ямочки. Здається, Христина зараз вибухне від захвату. — Завтра мій перший робочий день. Я дуже-дуже хвилююсь.

— Вітаю! Я знав, що ти молодець.

— Ну, без твого дзвінка ніхто б не захотів слухати Христину Старицьку. Тож дякую за допомогу.

— Пропоную відсвяткувати першу маленьку перемогу, — хитро підморгую, на що дівчина вмить ніяковіє та ховає очі.

— Невчасно, — промовляє вона.

— Я ж не кажу йти в ресторан чи в нічний клуб. Наприклад, я не відмовлюсь від смачної домашньої вечері на терасі. Що скажеш?

Христина закушує губу. Іншим разом вона відмовилася б, та зараз емоції беруть гору. Поспіхом, немов боїться передумати, киває головою на знак згоди.

— Добре, з радістю приготую щось особливе. То я піду? — вказує великим пальцем на двері за спиною.

— Я приїду через годину-півтори. Візьми ключ.

Огинаю стіл, підходжу до дівчини та простягаю свою в’язку. Простягає у відповідь долоню і невідривно стежить за кожним моїм рухом. Господи, вона зовсім не вміє брехати. Всі відчуття — на обличчі. Вона бентежиться, а в мені прокидається вуличний хуліган, який залюбки вжене у фарбу скромницю-відмінницю. Вклавши у її руку ключі, зумисне стискаю пальці в кулак. Від здивування вуста навпроти розтулюють, з них вилітає зітхання. Старицька дуже мила, коли ось так червоніє до кінчиків волосся.

Я одразу роблю крок назад, збільшуючи відстань до максимальної. Піднісши догори кулак із затисненою в’язкою, вона махає на прощання та зникає в коридорі. І лише стукіт її підборів нагадує, що дівчина має безпосередній стосунок до результату тесту ДНК.

Наступна година триває довго, повзе нескінченно, мов черепаха під високу гору. Раз за разом перевіряю пошту. Ну ж бо! Вривається терпець. Я на межі…

А якщо тест не підтвердить моє батьківство? Що тоді? Дивним чином за досить короткий час Христина і Макар стали близькими людьми. А перша взагалі засіла в думках, як реп’ях.

Повідомлення на телефон розрізає невидиму нитку моїх натягнутих нервів.

«Шановний пане Богдане! Результати тесту ДНК відправлено на вашу електронну пошту».

Серце розривається і знову склеюється в одне ціле. Оновлюю закладку. Непрочитаний новий лист світиться жирним чорним текстом.

Є…

Тремтячими пальцями наводжу на екран курсор мишки, два кліки — і… Погляд біжить рядками та замирає на заповітній цифрі…

Мій…

Таранчук!

Видихаю, одночасно ляскаю долонею по столу. Безглузда усмішка наповзає на обличчя. Сміюсь. Голосно і радісно… У серці бурлить таке щемливе дивне відчуття правильності, наче в пазлі, який я збирав усе життя, нарешті став на місце останній, найважливіший фрагмент. Тепер я маю право на нього, на його майбутнє, на захист своєї маленької родини.

— Дякую, — шепочу, звівши очі до стелі. Якщо там, нагорі, хтось є, я дякую за диво.

Христині говорити про тест поки не буду, принаймні зараз, напередодні операції. А мамі й сестрі варто розповісти. Їхня підтримка для Макара необхідна як повітря.

Ще раз прочитавши документ, роздруковую для своїх. З кабінету без зволікань йду в палату свого сина, маленького коханого сина. Усередині кипить бажання обійняти малого, пригорнути, розцілувати, сказати, що татко поруч і він далеко не сам у боротьбі з хворобою. Я з останніх титанічних сил стримую порив.

Не можна, Богдане, не сьогодні, хлопчика треба підготувати.

Хоч сонце ще не сховалось за висотками столиці, у палаті опущені жалюзі, від чого панує тривожний спокій, який притаманний виключно лікарняним стінам.

Скрутившись клубочком, син тихенько спить, груди в такт диханню, а головне – правильно, підіймаються та опускаються. Біля ліжка мовчазно стоїть медичний апарат, який вранці відключили. Після вчорашнього загострення, його стан поліпшився, і маю надію, що скоро Макар бешкетуватиме коридорами. Можливо, ми разом сходимо на день народження Сергієвої дочки? Як лікар, я не бачу протипоказань для коротенького святкування. Ідея запросити Христину і Макара миттєво проймає мозок та знаходить відлуння в душі. Беру крихітну долоню у свою.

— Синочку, ти неодмінно одужаєш. Я світ перекину заради тебе. А потім, коли все погане залишиться позаду, я сам запишу тебе в художню школу, водитиму на заняття. Хочеш, заведемо собаку. У твоєму віці я мріяв про кудлатого друга, який спатиме у моїй кімнаті та постійно перебуватиме поруч. У нас все тільки починається. Обіцяю надолужити втрачені роки.