РОЗДІЛ 20 БОГДАН "У кожного свої рішення"

Останні шість років я готував каву для жінок, з якими проводив палку ніч. А зараз все навпаки, і я ловлю себе на думці, що про Христину, яка так любить мого сина, приємно піклуватись. З вчорашнього вечора моє життя розвернулось на сто вісімдесят градусів. Я батько.

— Доброго ранку, — вітається Старицька, з’явившись на порозі кухні.

На мить застигаю з туркою в руці, бо сьогодні родичку не впізнати. Легка літня сукня небесного кольору підкреслює її тендітність, світле довге волосся рівними пасмами падає на плечі, красиве, правильної форми обличчя вигідно підкреслює легкий макіяж. Вловивши моє секундне заціпеніння, вона ніяково смикає тонкий пасок на талії.

— Я приготував каву. Будеш? — запитую, намагаючись не розглядати її надто відверто. — Щоправда, смачненького немає.

Вона лише киває.

— Нічого.

Складається враження, що не знає, як поводитись у моїй присутності. Ніяковіє та раз за разом поправляє невидимі складки на платті.

— Христино, ти хочеш щось сказати? — цікавлюсь, розставляючи чашки на столі. Дівчина сідає на край стільця, обхоплює тонкими пальцями горня.

— Сьогодні я займусь пошуками роботи. Ми не будемо сидіти на твоїй шиї.

— Похвальне рішення, але трохи почекай. Після операції Макар потребуватиме догляду.

— Не можу чекати, — випалює на одному подиху. — Грошей, які позичила, надовго не вистачить.

— Ти позичила гроші? Для чого? Я нормально заробляю. До речі, ось картка на витрати, — дістаю з кишені штанів кредитку.

— Ні, — кінчиками пальців відсовує її назад і дивиться так, наче дав гранату без чеки. — Ти і так багато для нас зробив.

— Послухай, — подаюсь вперед, беру її за руку та вкладаю картку в долоню. — Шість років ти сама виховувала мого сина. Шість років тягнула на собі вантаж інших. І це я повинен дякувати за любов, підтримку і прихильність. Зараз я поруч та не залишу ні сина, ні тебе.

Робить вдих на повні груди.

— Я не звикла користуватись допомогою інших.

Непробивна.

— Все, тема закрита. Поверни людині, в якої позичила, гроші, і більше не вигадуй.

— Богдане, — стріляє в мене очима, переповненими рішучості. — Я вже прийняла рішення шукати вакансії поблизу твоєї лікарні.

Не здається, такі упертюхи не відступають. Відпиваю каву, не зводячи з Христі очей.

— Хто ти за освітою?

— Юрист без жодного дня стажу. З моїм резюме тільки йти працювати офіціанткою, або в супермаркет фасувальницею.

— Ну, без досвіду складно влаштуватись на високооплачувану роботу.

— А я про що. Всі роботодавці хочуть стаж, а де його взяти? — знизує плечима.

Христина залишає мою картку на столі. Горда. Трясця, хоч би ця гордість боком не вилізла.

Весь шлях до машини ми мовчимо. Коли Христина сідає на пасажирське сидіння, салон наповнюється тонким ароматом її парфумів — щось квіткове, ледь вловиме, зовсім не схоже на важкі шлейфи, які зазвичай залишала після себе Ганна.

Я впевнено веду авто крізь ранкові затори столиці, час від часу кидаючи погляди на її руки, що міцно стискають сумочку на колінах. Вона знову зосереджена, зібрана, закрита. Ймовірно, хвилюється за нову роботу. А це напружує. Макару як ніколи потрібна усміхнена мати.

Коли зупиняємось на червоному, першим порушую гнітючу мовчанку:

— Я подумав… У мене є знайомий, адвокат Савченко. Його контора всього за квартал від моєї клініки. Можливо, у них є вакансія помічника.

Христина повертає голову, в її погляді зблискує подив, приправлений сарказмом.

— Помічник адвоката? Богдане, я не впевнена, що…

— Ти розумна, Христино. Вмієш тримати себе в руках навіть тоді, коли світ руйнується. А ще сильна, витривала, зібрана і … загартована. Це саме те, що потрібно в юриспруденції. Я поговорю з ним.

Закушує губу, ламається всередині, бо, трясця, через свою зрадливу сестру не звикла, що хтось готовий допомогти.

— Це близько до клініки, — наводжу останні аргументи. — Зможеш забігати до Макара під час обідньої перерви. Це головне, хіба ні?

Ім’я сина діє магічно. Заради нього вона справді готова перевернути світ. Плечі дівчини нарешті трохи розслабляються.

— Погоджуйся, Христино. Не втрачай шанс спробувати щось варте тебе. Ти ж не вчилась на бариста чи офіціантку, правда?

— Богдане, я…

— Послухай, Савченко — нормальний, адекватний дядько. Не вдасться — силувати ніхто не стане. Звільнишся у будь-який час.

Вона відвертається до вікна, за яким пролітають багатоповерхівки. Її вагання відчуваються на клітинному рівні.

— Дякую, — відповідає тихо. — Я справді дуже вдячна. Однак ти не зобов’язаний кожного разу витягувати мене з ями.

— Христино, ти — мати мого сина. Як чоловік я зобов’язаний дбати про вас.

Зупиняю авто біля входу до клініки. Сонячні зайчики грають на скляному фасаді, але за цими стінами чекає непростий день — обстеження, аналізи, правда про моє батьківство. Христина прийняла рішення працювати в новій сфері. А я… Після довгих нічних роздумів вирішив, що зроблю тест ДНК. Не для себе. Для матері, щоб вона змогла прийняти Макара … і сестру зрадниці.