РОЗДІЛ 18 БОГДАН "Скажи"

— Ти все скажеш. І не смій брехати. Чуєш? Не смій брехати!

Очі навпроти округлюються до неможливого, обличчя видовжується з переляку, чашка вислизає з її рук і з гуркотом розбивається об підлогу. Кінець! Ширма впала! Бризки гарячого чаю летять на ноги, але Христина залишається на місці, не здригаючись. Вона дивиться, немов перед нею кат, який виконує смертний вирок.

Повітря довкола електризується, напруга така, що кинь сірник — і все вибухне.

Ковтнувши клубок, Христя безсило обхоплює себе руками, а потім робить крок назад. Та я не даю дівчині шансу вкотре втекти від розмови. Як тільки Христина намагається оминути мене й вислизнути до спальні, перехоплюю її. Важко впираюсь рукою в двері над її головою, перекриваючи останній шлях до відступу. Я притискаю брехуху до холодного полотна, нависаючи зверху всім тілом, зростом, всією люттю, що вирує всередині.

— Навіть не думай, — шиплю прямо в розтулені вуста. — Нікуди не підеш, поки не почую правду. Ти все розкажеш у найменших дрібницях: від першого візиту Ганни до гінеколога до останньої коми у твоїх фальшивих документах.

Христина відсахується, втискаючись спиною в двері, наче прагне розчинитися в них. У її очах стільки тваринного страху, що схожа на дикого звіра в агонії. Від різкого руху вологий рушник сповзає з голови дівчини, довгі мокрі пасма волосся зміями розсипаються по тендітних плечах.

— Макар тільки мій син, — шепоче одними губами. — Мій і більше нічий, — додає сміливіше.

— Я ж не заперечую, що твій, — зриваюсь і гепаю кулаком по дверях, змушуючи дівчину здригнутись.

Вузлик на поясі халата слабшає, поли зрадницьки розходяться, оголюючи Христину в тонкій мереживній білизні.

Дивлюся на її тремтячі ключиці, на те, як шалено б’ється жилка на шиї, на ці величезні очі, повні справжнього, нелюдського жаху. У тьмяному світлі вітальні я раптом бачу красиву, зацьковану дівчину, яку хочеться не викривати, а... захистити.

Вона здається настільки вразливою, що совість жалісливо скиглить. Стискаю долоні в кулаки, звіриний рик вилітає з грудей.

Зупинись, Богдане, поки не пізно. Не тисни. Не ламай. У вісімнадцять стати матір’ю — теж випробування не для слабких. У голові спалахує божевільна здогадка: Христина — жертва обставин, Ганни чи власної безглуздої доброти.

— Де Ганна? Де вона, Христино? Чому ти її покриваєш? Чому Макар не знає, хто його справжня мати?

Вона міцно стискає губи, відвертає голову, потуплюючи погляд та голосно схлипуючи.

— Я нічого не скажу, — видає крізь сльози. — Вбивай мене, викликай поліцію... я нічого не скажу.

Продовжує мовчати, зате я отримую усі відповіді, навіть не почувши їх.

Мовчить? Отже, я сказав правду!

Різко відходжу, розриваючи небезпечний, отруєний простір між нами. Всередині кров кипить, адреналін правди зносить дах, розтікається венами.

А Христина повільно, не відчуваючи опори, наче підкошена, опускається на підлогу. Халат хмарою розлітається навколо неї. Вона обхоплює коліна руками, ховає в них обличчя і нарешті дає волю риданням — надривним, важким, від яких здригається вся.

Руки в самого безсило опускаються, та я не відступлю. Для нас обох дороги назад немає.
Дістаю з кишені штанів складені аркуші з роздруківкою інформації від Сергія. Незаперечний доказ, який розв’яже колишній родичці язика.

— Глянь, що маю. Як поясниш відсутність документів про твою вагітність?

— Що це? — зводить на мене набряклі заплакані очі.

— Те, що ви з Ганною шість років тому провернули за моєю спиною. Макар мій син. І крім цих даних, я ще зроблю тест ДНК, який розвіє всі сумніви. А хочеш, я справді викличу поліцію, щоб тобі легше говорилося.

Розтираючи сльози тильною стороною долоні, голосно шморгає носом. Здається, у неї від хвилювання навіть зуби цокотять. З кожним наступним скріном її очі добирають розпачу.

— Розумієш, що попалась? — гнівно запитую, не приховуючи відрази. Шість років я нічого не знав про сина. Трясця, про єдиного сина! Як думаєш, що зараз відчуваю? Що я готовий з тобою зробити?

— Не викликай поліцію, — відкидає аркуші вбік. — Я скажу все за однієї умови.

— Кажи…

— Ти не забереш у мене Макара. І ніколи-ніколи його не образиш.

На мене летять всі блискавки світу. Христина готова одним поглядом спопелити, знищити, зрівняти із землею. Ненависть — холодна і неприборкана — сканує мене з-під опущених вій.

— Ніхто не має права забирати в матері дитину. Це по-перше. А по-друге, невтямки, чому так ненавидиш мене? Що я поганого зробив тобі чи Ганні?

— Знущаєшся?

Христина зривається на ноги. Тепер вона на рівні. Тепер не контрольована. Вона палає вогнем, небезпечним вогнем болю, образи, відчаю.

— Ти зраджував моїй сестрі, бив її, принижував. Я сама бачила синці на її тілі. Аня показувала мама і мені свої садна та гематоми. А ще… ще…

Запинається, вагаючись, чи варто продовжувати. А мені катастрофічно бракує повітря. Задихаюсь. Простір довкола звужується до розмірів сірникової коробки.