РОЗДІЛ 14 ХРИСТЯ "Коли умови не влаштовують"

До орендованої квартири їдемо мовчки. Богдан вправно маневрує поміж інших автівок, я дивлюсь у бокове вікно, намагаючись зібратись з думками. Присутність Таранчука бентежить, не дає зосередитися на головному — майбутній операції. Я відчуваю таку тривогу й дискомфорт, що готова на ходу виплигнути з його машини.

Інколи Богдан кидає в моєму напрямку косі погляди, сам виглядає задуманим. На щастя, злість трохи втихла. Та серце підказує, що так просто він не дасть спокою, розмову рано чи пізно ми продовжимо.

— Далеченько забралась від клініки, і місце сумнівне, — Богдан порушує мовчазну тишу, зупинивши під обшарпаною багатоповерхівкою і роздивляючись її крізь вітрове скло.

До подібних умов він не призвичаїться ніколи, бо вони далекі від його реальності.

— Я звикла жити скромно, — бурмочу під ніс та шарпаю за дверну ручку.

На вулиці спека стоїть нестерпна, в обличчя одразу влітає розпечене повітря, приправлене запахом асфальту та старих під’їздів.

— Я піду з тобою,— озивається він, вибираючись слідом з комфортного прохолодного салону.

— Та я ж нікуди не тікаю!

Не треба мене супроводжувати. У квартирі є заспокійливе, яке залюбки вип’ю, аби хоч трохи розум прояснився.

— Я тільки дбаю про безпеку свого … племінника. Я хочу подивитися, в яких умовах він житиме після операції.

— Ми негайно поїдемо зі столиці додому, — випалюю на одному подиху. — Вдома і стіни лікують. Свіже гірське повітря швидко поставить Макара на ноги.

— Боюсь, одного повітря для одужання мало. Макар потребує довготривалої реабілітації під моїм наглядом. Тому викинь з голови ідею втекти з міста одразу після операції, а краще пошукай нову роботу. До речі, чим займалась крім того, що малювала картини?

— У мене своя кав’ярня… була. Довелось продати, — потуплюю погляд, з болем згадуючи улюблене дітище.

Богдан робить глибокий вдих, розуміючи все без зайвих слів.

— Веди, — вказує рукою на обшарпані прочинені двері, з яких доноситься неприємний затхлий запах старості й сирості.

Сходами підіймаюсь попереду. З кожним поверхом мене огортає неприємне відчуття неправильності. Бо, трясця, неправильно, що не розказала Таранчуку в клініці про сина, неправильно, що супровожував мене через все місто і зараз побачить, в яких жахливих умовах доводиться жити хворій дитині. Спиною ловлю невдоволення відомого лікаря, інтуїтивно розумію його обурення. Та іншого вибору, крім клятої економії, у мене не залишилось. Немає близьких, які готові матеріально підтримати. Навіть Андрій відмовив, не озвучивши жодної фрази.

Всередині квартира Богданові теж не подобається. Краєм ока вловлюю, як морщиться від відрази до старих пошарпаних шпалер та не менш презентабельних меблів. На його обличчі читається лише один висновок — жах!

— Збери речі Макара, — кидає у спину.

— Добре.

У спальні дістаю з шафи валізу. Щоб не пхатися по місту з чималою сумою в сумці, я сховала заощадження серед одягу.

Та варто розстебнути блискавку, як серце пропускає удар. Вранці одяг був акуратно складеним по стосиках, а зараз — шкереберть. Похапцем викидаю сорочки, футболки, кофти, перериваю кожну річ і не знаходжу маленької барсетки з грішми, всіма грішми. Жодної купюри, жодної копійки. Нічого.

Нічого!

Грошей немає.

Вирок для Макара.

— Ні! Ні! Тільки не це! — лементую з відчаєм. — Я залишала їх тут.

У проймі показується масивна фігура Таранчука.

— Що знову сталося?

— Гроші… їх вкрали, — переводжу на чоловіка сповнені сліз очі. — Це кінець… Мені нічим заплатити за операцію.

Я так і опускаюсь на коліна перед розкладеною на ліжку валізою. Я безсила. Я безпомічна. Я така дурна, що дала ключі від квартири няні, яка запросто могла зробити дублікат та передати його зловмисникам. Або власники квартири обікрали… Або… Закриваю руками обличчя, пекучі сльози течуть по долонях, обпікаючи душу.

— Дурепа… Що тепер робити? Де я знайду потрібну суму? Мій Макар… Через мою дурість він втратив шанс на життя. Я ніколи… ніколи собі не пробачу. Якщо не стане сина, не бачу сенсу жити.

— Тихо, тихо, заспокойся, — несподівано широкі чоловічі долоні лягають на передпліччя, обережно стискають. — Підводься, тихо.

Замалим зводжусь на ватяні ноги, перед очима — туман.

— Ти не віриш мені… Гроші справді були, ти сам їх бачив.

— Я тобі вірю, — здавлено відповідає. — А зараз візьми себе в руки, плачем не зарадиш.

А мене накриває з головою, сльози розливаються по щоках.

— Я …я все життя борюсь за Макара. Я постійно сама… Я втомилася…

— Годі, Христю, годі.

Богдан притискає міцно-міцно до себе, до грудей, до самого серця. Однією рукою він тримає за талію, іншою — заспокійливо гладить волосся.

— Заспокойся. Ти не сама боротимешся за Макара. У вас … У вас є я. Не хвилюйся, я не покину ні племінника, ні тебе.