РОЗДІЛ 12 БОГДАН "Сумніви"

Макар обіймає мене за шию, ніяково ховає обличчя. Почуваючись дорослим не по роках, він соромиться бути на моїх руках, і в той самий час вловлюю його прихильність.

Сам я ріс без батька. І пам’ятаю, як сильно його не вистачало, як мріяв, щоб мене покружляв на руках, зводив на футбол чи допомагав підтягуватись на турніку. Попри любов мами хлопцю необхідна присутність тата, бо без його настанов і підтримки буває складно, особливо у школі.

Крадькома зиркаю на малого. Його обличчя… воно настільки схоже на мої фотографії в дитинстві, що спиною пробігає морозець. Ці губи, смугла шкіра, рівний ніс, темне-темне волосся. Дивний збіг бентежить і штовхає одразу влаштувати Христині допит.

Прикидаю, коли розлучився з Ганною і приходжу до карколомного висновку: по віку все сходиться. Колишня дружина могла завагітніти до зради в ліфті, тим паче, що два роки подружнього життя ми активно намагалися дати родині Таранчуків спадкоємця.

Щось болюче і гостре шкребе на серці. Здається, голова вибухне від здогадів та сумнів.

А з іншої сторони, Ганна не з тих, хто легко відмовиться від грошей. Жінка без сумнівів використовувала б сина для шантажу та матеріального забезпечення. Дивно все це.

— Зачекай, я відчиню двері, — кидається Христя наперед до кабінету. На долю секунди вловлюю її схвильований погляд. Так дивиться людина, яка вкоїла щось погане і тепер боїться викриття. Поведінка родички ще більше наштовхує на думку докопатися до правди, чого б це не вартувало.

— Дякую, — промовляю спокійним тоном, хоч в душі кипить ураган емоцій, а мозок схожий на розпечену лаву. — Так, Макаре, опускайся на підлогу та сідай у крісло. Зараз я помию руки і швиденько тебе огляну.

Малий злякано озирається, та запримітивши на столі магнітний маятник у вигляді піраміди й орла, зосереджено тикає пальцем йому по крилах. Дитині невтямки, яким чином пташка тримається одним дзьобом за гострий шпиль. А Христина нервує. Так нервує, що готова вхопити малого і бігти геть. Дівчина аж іскрить напругою. Отже…

Отже, не все так просто в історії Макара Макаровича Старицького.

Я сам схожий на бенгальський вогник, біля якого тримають запалений сірник. Мить — обійму Старицьку за тоненьку шию, притисну до стіни, і давитиму, поки не зізнається. Ці кляті ігри з минулого шість років не дають спокою. Ці ігри з минулого — кошмар, який змінює майбутнє. Моє, чорт забирай, майбутнє.

Якщо Макар не мій … а…

Слова «племінник», «син» видаються величезними камінцями, котрі прибивають свідомість.

Ковтаю гіркоту. Вдих-видих…

— Макаре, розкажи чим ти любиш займатися? — з легкістю в голосі запитую малого, розміщуючись навпроти нього та розгортаючи історію хвороби, виписки, знімки… Я повинен поводитись невимушено, природно, спокійно. Будь-який зайвий рух сполохає Христину, а їй втекти — це як вриватися у мій кабінет і звинувачувати в усіх гріхах людства. Легко!

— Я гарно малюю.

— Справді? Мама допомагає?

— Так, вона навчалась у художній школі, а коли я вилікуюсь, теж ходитиму.

З пам’яті виринають віддаленні обриси будинку Старицьких. На стінах справді висіли чудові картини, а мати дівчат хвалилась талантом меншої дочки. Схоже Христя талановита зі всіх боків: і поскандалити, і обдурити, і гарно зіграти роль невинної жертви. Раптом у мене виникає відчуття, що перебуваю на тонкій крижині, яка несеться розбурханим морем.

— Покажеш свої малюнки? — підморгую хлопцю та кидаю погляд на дівчину. Вона блідне, кусає губи.

— Мамочко, не нервуйте так сильно. Все під контролем.

У відповідь тільки головою киває. Ми обоє знаємо, що до контролю над ситуацією далеко. Та я професіонал і зобов’язаний відкинути все особисте та недоречні емоції на другий план. Навпроти мене дитина, яка потребує негайного операційного втручання. Годинникова стрілка рухається у зворотному напрямку.

Огляд Макара затягується. За цей час у приймальні виникає черга з пацієнтів, на прийом яких були відведенні години. У «Богданії» щільний графік, інколи на межі людських можливостей. Кілька разів у кабінет зазирає медсестра, бо вже не знає, що пояснювати хворим. Пунктуальність — наш незмінний козир, що наразі тріщить по швах.

Але жодна сила в світі не змусить мене відмовитись від хлопчака чи перекинути його огляд на іншого колегу. Мене тримає біля нього магнітом.

Визначившись з лікуванням, проводжу Старицьких у їхню палату. Христина терпляче чекає, не засипає зайвими питаннями. Вона просто довіряє мені свого сина…

— Макарчику, облаштовуйся у палаті. Зараз медсестра принесе тобі ліки, ти вип’єш смачний сироп і спробуєш спокійно полежати чи подивитись мультики. Коли легені нормально запрацюють, тобі проведуть екскурсію клінікою. Певний час ти залишатимешся під наглядом.

— А мама буде зі мною?

— На жаль, поки ліжка для дорослого немає. Але мама може залишатися до вчора в палаті. Крім того, я часто чергую вночі, і також зазиратиму до тебе.

— А кіт? Він теж прийде?

Ну що тут скажеш? Дитяча любов до тварин — святе. У віці Макара я тягнув додому всіляку живність. А раз навіть мишу з перебитими лапами підібрав. О, як мама із сестрою верещали зі страху. Довелось виносити.