РОЗДІЛ 11 Христина "Дві краплі"

— Мамо, пити хочу. Купи води, — скиглить Макар, мотиляючи ногами на лавці навпроти входу в «Богданію».

Витираю спітніле чоло малого. День тільки розпочався, проте сонце пече нещадно, а він так важко переносить спеку. Ми спеціально приїхали раніше, щоб не пхатись в маршрутці в пік жари через усе місто.

— Посидь тихенько в затінку, а я сходжу в ятку, — показую рукою на кіоск у вигляді кавового стакана за сорок метрів від нас. — Тільки нікуди не йди.

— А морозиво візьмеш? — морщить носик хитрун.

— Біле в шоколаді?

— Ага, моє улюблене, — прибирає пасма волосся.

Макар — майбутній серцеїд. Чорнявий, зі смуглою шкірою, виразним прорізом глибоко посаджених очей, рівним акуратним носом та правильної форми губами. Він дуже-дуже схожий на свого батька, як маленька копія дорослого, зрілого Таранчука. А стосовно характеру… Інколи мені здається, що хлопчак дійсно мій син. Спокійний, безконфліктний і занадто довірливий та відкритий. Він наче яскраве сонечко, що сяє всім, навіть тим, хто відвертається чи робить боляче.

Жартома клацаю вказівним пальцем по маленькому носику.

— Домовились, але пообіцяй нікуди не йти. Я дивитимусь за тобою.

— Ма, купи найбільшу пляшку води, — кидає вслід.

Спека і мене перетворює на равлика. А ще вночі я геть погано спала, збентежена денними подіями. Нове знайомство з Богданом внесло свої корективи, повністю вивівши зі звичного ритму. Вночі обіймаючи Макара, довго аналізувала почуте про чоловіка від сестри і те, що побачила на власні очі. Ну, нічого спільного…

Смішко сказати, проте Таранчук снився. У темряві, не розглядаючи дороги, я даремно намагалась його наздогнати, падала, підіймалась, здерала лікті до крові. Він як примара мчав попереду, манив, бентежив.

Прикладаю руку до серця. Від хвилювання воно скаче мов божевільне. Що скаже Богдан? Які у нас шанси? Одна справа дивитись історію хвороби, інша — робити висновки самому.

У ятці купую пляшку негазованої води та величезну порцію морозива. Мій Макарчик — ласун, любить солодкі смаколики. Як на те продавчиня гається зі здачею та бідкається, що не має дрібних грошей.

Аж раптом різкий свист гальм розрізає міську метушню, привертаючи увагу всіх довкола. Погане передчуття стискає залізними лещатами душу, а серце взагалі зупиняється. Розвертаюсь на пронизливий звук. Немов у кадрі сповільненої відеозйомки бачу автівку, яка звертає на стоянку «Богданії», і бачу Макара, який біжить за котом, прямісінько під її колеса. Тварина зникає з іншого боку вулиці, а малий…

В останню мить водій гальмує, уникаючи наїзду на мого хлопчика.

— Макар! Макар!

Малий сідає на бруківку, заходиться плачем. Кидаю морозиво, воду і скільки є сил біжу до дитини. У вухах звучить тільки його крик, перед очима лише його маленька фігура. Як так? Я не догледіла… я не мала права залишати самого на лавці.

За лічені секунди опускаюсь перед ним на коліна.

— Тихо, тихо, я поруч. Все добре! Нічого не болить? Не вдарився? Тихо!

Пригортаю дитину, а вже потім зводжу очі на враженого Богдана Таранчука. Він першим кинувся до сина, як лікар оглянув на предмет поранення і тепер шокованим поглядом зиркає то на мене, то на нього. Ковтаю кім в горлі. Макар, притулившись до грудей, припиняє плакати, і у німій навислій тиші питань стає більше, ніж відповідей. Першим «оживає» Богдан.

— Це твій син?

Здається, питання дається цьому дорослому широкоплечому чоловікові через силу.

— Він дуже злякався, — шепочу, цілуючи в маківку. — Мій синочок…

— Мама, я цілий, — нарешті відповідає зірваним від сліз голосом. Його тоненькі ручки повисають на моїй шиї. Страшно уявити, що могло статися невідворотне.

— Макаре, все позаду, — схвильовано промовляє Богдан і тягнеться пальцями до його спини, щоб заспокоїти. Проте в останню мить долоня стискається в кулак, що безсило опускається вздовж тулуба. — Він весь мокрий, — сконцентровується на дрібних краплинках поту, що рясно вкривають дитяче чоло.

— Макар погано реагує на спеку. Літо для нас справжнісінька проблема. Я ходила по воду у ятку і спеціально залишила його на лавці у затінку, аби зайвий раз не був на сонці. Я не могла припустити, що він побіжить за котом.

— А де кіт? — цікавиться малий, звільняючись з моїх обіймів та забуваючи про неприємну подію. Помічаю, що груденята неприродно здіймаються у так диханню. Щось не так… Неприємне передчуття озивається крижаним холодом в області сонячного сплетіння. Наші з Богданом погляди перетинаються, все зрозуміло без зайвих пояснень.