РОЗДІЛ 10 БОГДАН "Якби"

Після розмови з Христиною не поспішаю підійматись на останній двадцять другий поверх. Колись її сестра жартувала, що я спеціально вибрався високо, аби бути ближче до неба. Колись... колись я був щасливим і до бісиків закоханий в просту провінційну дівчину, яка зуміла захопити моє серце, а потім безжально його розтоптала на колінах перед інвестором.

Сумно дивлюсь услід таксі, що відвозить Старицьку, та мимоволі проводжу паралель між двома сестрами. Христина не схожа на старшу сестру ні зовнішністю, ні характером. Хоча перше враження оманливе і не варто піддаватися емоціям. Якщо все буде добре й операція пройде успішно, після реабілітації несподівані родичі зникнуть, а болючі спогади повернуться назад у глибини пам’яті. Христина та її син — явище у моєму житті короткострокове. Впевнений, через кілька років навіть не згадаю, хто вони такі.

Та чому на душі тривожність? Чому хвилююсь за високу блондинку? Чому хочу… хочу допомогти?

Коли машина зникає за рогом, втомлено проводжу долонями по обличчі та вдихаю на повні груди прохолодне нічне повітря. Я б з радістю заснув на вулиці. У квартирі душно не зважаючи на кондиціонери. Душно і тихо. Плани на вечір зірвано, тож залишається одне — виспатись.

Вдома приймаю душ та завалююсь у ліжко. Сон не йде. А коли не можу заснути, мене мучить минуле.

Сам того не розуміючи, знаходжу у телефоні фотографії шестирічної давності. На них ми з колишньою дружиною щасливі, усміхнені, закохані. Нам було класно удвох. І що найцікавіше — жодна інша жінка не змогла замінити її. Жодна… У жодному плані. Інколи мені здається, що більше нікого не пущу у своє серце. Що життя мине спершу в обіймах легкодоступних красунь, а потім в гіркій сивій самотності. Так і засинаю з гаджетом в руках, який на ранок заходиться голосним дзвінком будильника.

Новий день.

Ті самі  спогади...

Відправляюсь до мами по машину. Її застаю у саду за обстриганням улюблених троянд. Орудуючи ножицями, вона наспівує сучасну попсову пісню, яка займає перші рейтинги у хіт-парадах. Мамуля у мене сучасна.

— Богданчику, чого так рано приїхав? Невже романтичний вечір не вдався? — підколює, цілуючи у щоку. У відповідь усміхаюся.

— Я не шукаю довготривалих стосунків.

— Лідія не заслуговує на шанс? — хитро примружує очі. — Вчора здавалось, що між вами іскрить.

— У кожної в очах іскрить при багатому холостяку.

— І на додаток красивому. Шкода, що дівчина не запала в серце. З такими темпами я не дочекаюсь внуків.

— Мамо, не забувай про дочку. Краще їй пошукай нареченого.

— На жаль, у всіх моїх подруг немає синів, — зітхає.

Не втримуюсь та обіймаю маму за плечі. Я розумію її пориви побавити нове покоління Таранчуків, та вчинок Ганни відбив охоту довіряти протилежній статті, тим паче пхати голову в сімейне ярмо.

— Все буде добре, — підморгую їй.

— Звісно, — хитає головою. — Кожного разу одне і теж. Може поснідаєш?

— Та ні, — дивлюсь на наручний гаджет. Якщо не поспішу, графік прийому зміститься. — Трохи запізнююсь.

— Знову кава? — докоряє.

— І бутерброд. Все, мамо, я поїхав. Пацієнти чекають.

— От якби не зв’язався з Ганною, якби шість років тому послухався мене, зараз подвір’ям ганяли діти, — не втримується, повертаючись до старої наболілої теми. — Скільки мучитимешся через ту пройдисвітку? Не всі жінки однакові, не можна всіх рівняти під одну планку.

— Мамо, не псуй настрій.

— Богдане, я щиро вірю, що рано чи пізно настане день, коли ти закохаєшся по самі вуха. І тоді зрозумієш, що допустив величезну помилку, ховаючись від надуманих розчарувань. Добре, хоч твоя колишня дружина жодного разу не нагадала про себе. А то б я…

Її слова залишаються невимовленими, а я миттєво напружуюся, згадавши про Христину з Макаром. Мама однозначно не повинна дізнатись про оперування малого в «Богданії». По перше, розгорнеться величезний скандал. По друге, моє розлучення вона перенесла складно…

— Я вже давно забувся про Ганну, — чесно брешу та, махнувши на прощання рукою, сідаю в машину.

Кого я обманюю? Роблю глибокий вдих і втискаю педаль газу. У мене є робота, завдяки якій забуваюсь. Чим більше роботи, тим менше часу на дурні думки і дурнуваті почуття.

По дорозі до клініки заїжджаю в улюблену кав’ярню по перекус. Кава, хрусткий бутер — і ранок лікаря Таранчука розпочато в повному обсязі.

Сьогодні спека неймовірна. Здається, сонце тільки-но з’явившись на обрії, щосили пече місто. Задуха страшенна. Навіть поливання розжареного асфальту не допомагає.

Протираючи вологе чоло серветкою, повертаю на паркову навпроти центрального входу в «Богданію».

Я відвертаюсь всього на хвилину, але цього часу достатньо, щоб не помітити малого, який в останню секунду вибігає під колеса автомобіля. Щосили б’ю по гальмах, шалений свист гуми, мить до невідворотного…

Автівка зупиняється в кількох сантиметрах від хлопчика, який з переляку падає прямісінько на долівку.

Останнє, що бачу, смугле кругленьке личко, великі глибокі очі і … дикий смертельний страх в них.