РОЗДІЛ 8 ХРИСТЯ "Монстр"

— Дякую! Господи, дякую! — стискаю долоні у кулачки та підношу до підборіддя.

На очі навертаються сльози, вперше за довгий час — радості. За спиною ніби крила виростають. Я хочу бігти до малого, обійняти його, поцілувати маківку і сказати, що ми маємо шанс, що зовсім скоро припиняться медичні процедури, закінчаться лікарняні стіни і він ганятиме з однолітками м’яча, ходитиме до школи, матиме купу нових друзів. Світ знову відкриє перед ним свої безмежні кордони. А він заслуговує на те, щоб бути щасливим і здоровим. Мій малий! Моє щастя і моя радість!

— Христю, я не Бог. Обіцяти нічого не стану, — вгамовує колишній сестри та ховає руки у кишені штанів. Мого захвату лікар не поділяє, проте я бачу при світлі під’їзду щасливі вогники в його очах.

— Я впевнена у тобі на всі двісті відсотків! Завтра ми будемо.

І поки він нічого не сказав чи не передумав, залишаю прибудинкову територію сучасної майже скляної висотки. У серці квітне весна. Я така щаслива, що не звертаю уваги, куди йду. Голосний клаксон автівки, що переїздить перехрестя, приводить до тями. Я немов отямлююсь. Невже хвилину тому мені почулось? Невже завтрашня зустріч в лікарні ілюзія?

Ні! Він чітко сказав прийти о першій годинні дня. Помилки бути не може.

Ловлю таксі та, назвавши адресу на окраїні міста, забираюся у затхлий салон машини. За вікном мелькають неонові вогні столиці: вітрини магазинів, кафешки, вуличні ліхтарі. Життя продовжується, кипить навіть уночі. Серед мільйонів сердець сердечко мого Макара битиметься. Він житиме. А разом з ним я.

За поїздку у протилежний кінець міста таксист лупить як з рідної мами. Серджусь на себе за незаплановані витрати. Гроші край треба економити. Кожна копійка на рахунку, бо після успішного лікування необхідно пройти реабілітацію, а ще на щось жити, поки знайду нову роботу. Було б добре влаштуватися тут, підшукати вакансію офіціантки чи продавчині. На більше, на жаль, не претендую. Юриста-заочника без стажу роботи жодна фірма не візьме. Завдяки мотивації Ганни всі шляхи для мене закритті.

Та головне, що є Макар, заради якого все стерплю і всього досягну. Я несу відповідальність за сина сестри, не змігши відмовитись від дитини, як це шість років тому зробила вона. Нехай навіть і формально.

Пологи в Ганни почались передчасно і протікали надзвичайно швидко. Маленький Макар з’явився на світ на півдорозі до пологового, сповістивши всім про народження голосним криком. Я ніколи в житті не забуду його першого плачу, не забуду першого відчуття прив’язаності, коли малого передали мені в руки. Крихітний, беззахисний, вразливий.

— Аню, твій син дуже красивий, — із захопленням промовила до сестри, яка втоплена та мокра від потуг, важко дивилась на згорток біля моїх грудей. У її очах не було ні краплини материнської любові, ні краплини полегшення.

— От і забирай його собі, — буркнула у відповідь та відвернулась до стіни. Лікарі в автомобілі швидкої перезирнулись, проте вигляду не подали. Що їм до сімейних розбірок.

— Не говори дурниць. Це ж твій син. І Богдана.

— Не смій вимовляти його ім’я у моїй присутності, — злісно зашипіла вона, метнувши вбивчий погляд.

— Забула, що зі мною зробив? Забула, якою повернулась додому зі столиці? А я нагадаю! Поглянь, — тикнула пальцем на шрам біля губи. — Я тепер на все життя потвора.

Видихнула. Не знала, що сказати. Слова розгубились. Та й що порадить недосвідчена довірлива вісімнадцятирічна дівчина, яка крім лісів та гір нічого не бачила.

— Але малюк не винний.

— Авжеж, тільки я винна, — пирскнула крізь зуби.

Під лікарнею Ганна тихо заговорила:

— Богдан не повинен дізнатись про дитину.

— Ти ж сама розповідала, що ви не потрібні колишньому чоловікові.

— Ніхто не знає, що у нього в голові. Треба негайно щось вигадати. У нас є лише два варіанти. Або я відмовляюсь від малого і він відправляється в дитячий будинок. Або…

Тілом пробігли дрижаки. Як можна віддати частинку нас? Як можна відректись від маляти? Інстинктивно притиснула племінника до себе. Жест турботи не пройшов повз увагу сестри, і вона швидко продовжила:

— Або ти станеш породіллею.

— Що? Панянко, ви у своєму розумі? — перебив Ганну лікар. — Може у вас гарячка чи післяродова депресія?

Я ж вклякла на сидінні. Мій світ перевернувся з ніг на голову, за долю секунди я переродилась з дитини у досвідчену роками тітку. Широко розкритими очима глянула на хлопчика, який у сні ворушив крихітними малесенькими губками.

— Послухайте, — сестра схопила за руку лікаря. — Мій колишній чоловік садист. Я ледве втекла від нього зі столиці. Він може вбити мене, знущатиметься з дитини. Я прошу… Ні, молю врятувати мою дитину. У мене є гроші, я за все заплачу. Будь ласка, не прирікайте сина на сирітство. Він такий маленький.

Гіркі сльози, благання і обіцянка щедро заплатити…

Моєї думки ніхто не запитав. Я навіть не встигла поцікавитись, де Аня візьме гроші на подібну авантюру, адже ми жили виключно з утримання домашнього господарства і мого заробітку з фотографій. Дев’ять місяців сестра провела нашим коштом, працювати вона не могла через вагітність, та й будьмо чесними, не любила зайвий раз поворушитись.