РОЗДІЛ 7 ХРИСТЯ "Що таке кохання?"

— Відпусти негайно! Геть здурів! Я тобі не ця … Лідія! Вона звикла розраховуватись собою!

Силою вириваю кінцівку з міцного чоловічого захвату. Всередині закипають всі бурі і негоди образи на самовпевненого пихатого лікаря, який змушує піднятись у квартиру та лягти з ним у ліжко. Ні! Спиною пробігає липкий холодок. Таранчук, звісно, чоловік привабливий, проте я не настільки відірвана від реальності.

— Тихо, не кричи, — озирається навкруги, ніби працівники поліції почують чергову перепалку і повернуться врегульовувати конфлікт. — Здалась ти мені!

— Я не піду, — випалюю крізь зуби, та зробивши кілька кроків назад, войовниче схрещую руки на грудях. Я не дозволю собою маніпулювати. Богдану не залякати мене.

— Ти ж сама вимагала уваги, хотіла поговорити, — розводить руками.

— О десятій вечора від тебе нічого не залежить, — повторюю слово у слово озвучені ним фрази.

— Нестерпна!

— Безтактовний!

— Христино, ти приїхала рятувати сина чи псувати мені нерви? Я втомився від безглуздих звинувачень і твоїх нескінчених вилянь чи натяків. Навіть твоя сестра не бісила так сильно, як ти!

— Якщо злила, навіщо на ній одружився?

Питання звучить і докором, і звинуваченням, і болем, який роками таївся на душі. На хвилину западає тиша, приправлена гострим відчуттям неправильності. Чому Таранчук дратує? Яке мені діло до чужих коханок? У грудях щемлять спогади, невчасні пекучі спогади.

Понад шість років тому Ганна повернулась зі столиці змарніла, сплакана, без жодного бажання жити. Здавалось, для молодої дівчини світ припинив існування, а життя втратило значення. Побачивши старшу дочку на порозі нашої невеличкої хатини у горах, мама повністю перемкнулась на неї, всіляко догоджала, намагалась компенсувати розбиті мрії турботою і непідкупною любов’ю. З часом на свіжому повітрі та домашніх харчах Аня відновилась. І тоді розповіла, яким тираном, деспотом і мерзотником виявився всіма обожнюваний нейрохірург. Вона залюбки показувала синці на руках, стегнах, спині, без сорому перед мною розмальовувала незвичні сторони інтимних уподобань вже колишнього чоловіка. А ще… Ще, коли залишалась зі мною удвох, постійно говорила, які чоловіки негідники і як їм не можна вірити. Що таку наївну дурепу як Христина Старицька будь-який старий садист залюбки додасть в особисту колекцію. Вона часто проникливо вивчала мене і в тому крижаному погляді не проскакувала ні сестринська підтримка, ні сестринська прихильність. Холод, крига, заздрість. А заздрити було чому.
За два роки, поки Ганна потерпала у столиці і навіть жодного разу не навідалась додому, я перетворилась з довгої худої дримби в … в перспективну фотомодель. Один випадковий кадр показав гидкому каченяті як можна стати розкішним лебедем. Один кадр змусив повірити в себе і заробити перші гроші. Та завдяки Ані моя кар’єра закінчилась, толком не розпочавшись. Постійні залякування з боку сестри та її власний приклад змусили відмовитись від контракту. Я не підписала документи, залишившись у рідному крихітному селі без жодної надії на краще майбутнє. А потім сталось те, до чого я точно не була готовою: Аня оголосила про вагітність. Ні вона, ні дитина Таранчуку не були потрібні, тож мама порадила більше не зв’язуватись з колишнім чоловіком-садистом.

— Я кохав її, — неквапом відповідає Богдан.

Треба ж… Янгол, а не чоловік!

— Ні! — заперечно хитаю головою. — Ти не можеш кохати, бо замість серця у твоїх грудях порожня оболонка. А порожнеча не знає, що таке почуття.

— А ти, значить, знаєш, що таке кохати? — несподівано Богдан скорочує відстань між нами, нависаючи згори, прибиваючи запал бунтувати. Його рване дихання повсюди, його очі — колючі і проникливі — сканують кожнісіньку емоцію на моєму обличчі. Він шукає відповіді там, де їх немає.

— Зараз ми говоримо про тебе! — палко відповідаю, ковтаючи клубок страху і гіркоти. Вдих-видих, вдих-видих. Та, на жаль, немає ні того, ні іншого. Майже впираючись грудьми в потужну грудну клітку колишнього чоловіка сестри, я забуваю як це — дихати. Майже з останніх сил підношу вказівний палець та втискаю ніготь в тонку тканину його сорочки. — Моє особисте життя тебе не стосується. Я приїхала рятувати Макара.

Граю з вогнем. Переступаю межу. Та він перший почав.

Раптом Богдан перехоплює мою руку, надійно фіксує у широкій долоні і так різко шарпає на себе, що подаюсь вперед і повністю прилипаю до нього. Жар тіла передається через тонку тканину, пробігає електричним струмом по ногах, туманить мозок.

— Де твій чоловік, що посеред ночі ти стоїш сама самісінька у чужому місті в обіймах іншого?

Слова розбиваються об мої розпашілі губи. Ніздрі наповнює легкий запах алкоголю і свіжих лаймових чоловічих парфумів. Аромат… Аромат закарбовується у пам’яті, точно як риси красивого лиця Таранчука. Якщо у світі є вродливіший чоловік, то десь далеко, за межами радіуса у десять кілометрів.

— Пив? — звужую очі до щілинок, намагаючись знайти захист у нападі. — Як з похмілля проводитимеш операції дітям?

— Отже, мати-одиначка? — не то запитує, не то констатує факт. — Хлопець втік, дізнавшись про вагітність? Виявився слабаком, не здатним подбати про свою дитину?

— А ти б не відмовився від маляти? Ти з тих, хто бере відповідальність на себе?