РОЗДІЛ 1 БОГДАН "Діло сімейне"

— Ти хто?

— Христина, сестра твоєї колишньої дружини, — відповідає з порогу довгонога блондинка у вузьких синіх джинсах і широчезній чорній футболці з логотипом легендарного рок-гурту.

Сама вона мало схожа на палку прихильницю важкої музики: ніжна, тендітна, губки бантиком, гостро дивиться з-під опущених, злегка підфарбованих вій. Вся така легка, повітряна, невагома, про яку тільки піклуватись і піклуватись. Зовсім не мій типаж. Колись мав необачність запасти на одну з подібного виду. До речі, її сестру. Спогад про Ганну боляче стискає серце в грудях.

Зрада — діло сімейне. Так сказала мама, коли я застав кохану з іншим в ліфті, і наполягла, щоб розлучився тихо, без скандалу. Відомі люди не мають права на помилку, навіть в особистому житті.

— І що ти хочеш, сестра моєї колишньої?

Віддалено пригадую шістнадцятирічне гидке каченя у величезних окулярах, з яким бачився лише раз під час знайомства з гуцульськими родичами майбутньої дружини. Їхня невеличке село знаходиться ну дуже далеко від цивілізації, тому Ганна всіляко відмовлялась від поїздок додому, та й рідних не запрошувала у гості, мовляв, ніколи з ними возитись, адже у мене — клініка й операції, а в неї — підтримка мого іміджу. Потримала… у мого інвестора.

Аж зуби скреготять від неприязні, коли дивлюсь на цю Христину, живе нагадування болючого минулого.
Дівчина пропускає повз вуха нетактовний відразливий тон, широким кроком підходить ближче і пальцем тикає у медичний висновок на столі, який збирався хвилину тому читати, поки ця навіжена з янгольським личком не увірвалась у кабінет і не порушила гармонію завершення робочого дня.

— Тебе, – червоніє. — Ну, не тебе у прямому значенні, а твої руки. Ти зобов’язаний врятувати життя своєму племіннику Макару.

Втомлено потираю перенісся. Ненавиджу, коли мене прирівнюють до Бога. Інколи медицина не здатна створити диво.

— Не варто покладати на мене великі надії, — відводжу очі вбік. Їй буде складно пояснити, що існує чимало факторів, незалежних від моїх навичок.

— Я маю гроші! На операцію вистачить. Ось поглянь.

Наступної секунди на стіл опускається жіноча сумка, дівчина швидко виймає з неї стоси купюр.

— Ти що банк пограбувала? Для чого це робиш?

— Бо Макар єдиний, хто у мене залишився. Заради нього я готова на все. Навіть лягти у ліжко з таким самозарозумілим, пихатим снобом як ти!

— Ну, за сноба дякую, — потираю підборіддя, намагаючись приховати усмішку.

Он як про мене думають родичі Ганни. У гарному світлі виставила колишня, нічого сказати. Ймовірно, не зізналась про справжню причину розриву, а, навпаки, спихнула вину на заможного чоловіка, якому в фінансовому плані була далеко не рівня.

З Ганною я познайомився на благодійному вечері, влаштованому на честь покійного засновника одного з фондів, які піклуються про важкохворих дітей. Наше знайомство виявилось далеким від романтичного та ідеального, бо Аня, підробляючи офіціанткою, випадково перекинула на мій костюм тацю з наповненими спиртним келихами. Як же палко вона перепрошувала і намагалася у вбиральні знешкодити мокрі брудні плями на білій сорочці. Невинна, вразлива, з величезними блакитними очима, яскравості яких позаздрить літній день, дівчина зуміла розтопити лід у серці своєю дитячою щирістю. А коли вона, набравшись сміливості та розчервонівшись як троянда, запропонувала відвезти мої речі в хімчистку, не відмовив. Наступного вечора ми вже вечеряли в моїй квартирі, а ніч провели в палких стогонах. Так я втратив розум, а Ганна витягнула щасливий білет. Нам було добре удвох, бо я кохав. Кохав без залишку. Кохав, не помічаючи інколи стервозного, інколи дратівливого, інколи жадібного характеру. У шлюбі ми прожили три роки. Велике кохання закінчилось великою зрадою.

Тепер навпроти стоїть дівчина, яка запевняє, що я зобов’язаний врятувати життя племіннику, хоча ніякого племінника у мене в апріорі немає і бути не може.

— Спати зі мною не потрібно. Ти не в моєму смаку, — посилаю шпильку в її адресу.

У відповідь Христина випрямляє спину і швидко-швидко кліпає.

— Ти допоможеш? Будь ласка, я дуже прошу.

— Христино, давай одразу розставимо крапки над «і». Про шлюб з твоєю сестрою я особливо згадувати не хочу. Ми розбіглись кожний зі своєю правдою. Тому Макар мені не племінник, а ти — абсолютно чужа незнайома людина. У моїй клініці правила для всіх одні: дітей лікують, дотримуючись черги. Я не можу зняти з черги одного пацієнта і поставити іншого. Це імідж. Я не стану ризикувати.

— Але операції розписані на пів року наперед! — вибухає. Акуратні брови злітають догори, а в темних, як ніч, очах спалахує дикий тваринний страх матері втратити свою дитину.

— Знаю, — стримано відповідаю.

Її плечі здригаються у такт словам. Мить — і розплачеться. Проте витримую маску незворушності на обличчі. Роками вчився тримати емоції під контролем. Я змирився, що люди вмирають і народжуються. Інакше у моїй професії не втриматися.

— І нічого вдіяти не можу, — розводжу руками.

— А якби перед тобою стояла не Христина Старицька, а багатий впливовий політик, який одним наказом здатний поставити крапку у твоїй кар’єрі, ти також би відмовив? Виставив би за двері? Сказав чекати загальної черги? Проявив би принципи?