РОЗДІЛ 1 ХРИСТЯ "Колишній родич"

— Бабій і гульвіса, жодної спідниці в клініці не минає.

Приваблива шатенка голосно шморгає носом та розтирає рясні сльози тильною стороною долоні. У неї буквально істерика.

— Хтось образив? — запитую в цієї незнайомої дівчини, яка хвилину тому розлючена вийшла з центрального входу приватної клініки «Богданія» та з розгону гепнулась на лавку поруч зі мною.

Спершу вона плакала, а тепер вирішила вилити душу першому зустрічному. Буває.

— Образив? — із сарказмом в голосі розвертається обличчям. Вигляд у неї вау. Тонна косметики потекла від ревів, перетворивши красиву дівчину на монстра з фільмів жахів. — Він… Він звільнив мене і пообіцяв надати найгірші рекомендації… Мерзотник…

— Він — це хто?

От для чого цікавлюсь? Для чого мені чуже проблемне життя, якщо своє поставило підніжку?

— Він… Він…

Напружуюсь…

— Він, — запинається, — власник і головний лікар «Богданії».

Всередині все обривається і летить у п’яти.

Богдан Таранчук…

Світило сучасної медицини…

Блискучий нейрохірург.

Успішний бізнесмен.

Меценат.

Неймовірно красивий чоловік з обкладинки глянцевого журналу.

І батько мого Макара.

Ковтаю давкий клубок в горлі. Відчуваю, як спину вкриває морозець.

— За що? — обережно цікавлюсь, аби не привернути зайвої уваги. Ніхто, ніхто з родини Таранчуків не повинен дізнатись правду про малого. Він мій і тільки мій.

— Приставав, а я відмовила… Гад!

Судомно стискаю теку з історією хвороби Макара, невтішними аналізами і поганими прогнозами. Заради племінника я сьогодні приїхала до його батька благати про допомогу.

Власне, Богдан нічого не знає про сина. Моя рідна старша сестра Ганна дізналась про вагітність після їхнього поспішного розлучення, а потім… Потім сталась так, що я записана у всіх документах матір’ю шестирічного Макара Макаровича Старицького. Я все зробила, аби Таранчук нічого не запідозрив і не забрав хлопчика. Бо він не має жодного права на нього. Бо він сам відмовився від дружини. Бо він мерзотник і бабій, який постійно їй зраджував та травив нашими мізерними статками.

Гад! Тут я стовідсотково погоджуюсь з незнайомкою.

— Повідомте про домагання у поліцію! — палко рекомендую, на що шатенка округлює очі до неможливого.

— Та хто мені повірить? Він — ого-го! А я — проста медсестра, яких греблю гати. Та й доказів не маю.

— Може одяг порвав на вас?

Господи, що я мелю? У мені невчасно прокидається бажання допомогти, запобігти і врятувати. Через це бажання я часто потрапляю в халепи і дозволяю людям користуватися моєю добротою. Найперша у цьому списку моя сестра Ганна.

— Ти що журналістка? Блогерка? Шукаєш компромат на Таранчука? Хочеш на мені грошей заробити? А дзуськи! Мені проблеми не потрібні, тим паче з власником «Богданії».

Незнайомка зривається на довгі ноги та йде геть, залишивши мене з важким тягарем невизначеності на душі.

Я їхала у столицю з твердим наміром зустрітись з колишнім родичем і випрохати в нього операцію поза чергою для племінника. Вірила, що не відмовить. А зараз… Розгублено дивлюсь услід ображеній медсестрі з «Богданії».

Вочевидь Ганна мала рацію, коли говорила про свого благовірного, мовляв, всі справи вирішує через ліжко і не минає жодної спідниці.

Хоч особисто у мене склалось інше враження про чоловіка сестри. Ми бачились всього один раз, коли вони приїхали познайомитись і сповістити про одруження. Тоді мені було шістнадцять, я носила величезні окуляри, страждала від підліткового висипу і почувалась гидким коченням з високим зростом і занадто малою вагою. Супроти лялечки Ані я виглядала жалюгідною. А Богдан… Таких чоловіків я бачила лише в кіно. Статний кремезний красень з чорним густим волоссям та акуратною невеличкою борідкою. Соромно зізнатись, як заздрила пихатій сестрі. Я ніяк не розуміла, що столичний мажор знайшов привабливого в стервозному корисливому характері нашої Гані. Мама вважала, що старша дочка витягнула щасливий білет. Та через два роки всі боляче обпеклись: Аня стала зрадженою колишньою дружиною, я молодою мамою, а мати … Її серце просто не витримало.

Мама… Зводжу очі на блакитне чисте літнє небо без жодної хмаринки. Це небо забрало мою найріднішу людину, а тепер хоче відібрати найдорожчу.

Та я не віддам.

Не здамся…

Твердою ходою заходжу у центральні двері «Богданії». Медсестра на рецепції зустрічає приязною усмішкою.

— Доброго дня, — вітаюсь. — Я можу поговорити з головним лікарем?

— Богдан Богданович сьогодні не приймає. А по якому ви питанню?

— По особистому.

— Знаєте, скільки молодих привабливих дівчат мають особисті питання до нашого керівника? Та в нас не служба знайомств, а висококваліфікована клініка.