VII Метанойя. 40

[Рівень]: 6.

[Клас]: Бурж-а-ля-а-драгу (можна змінити).

[Бали здоров'я]: 64/100.

[Втома]: 57.

[Характеристики гравця]:

Інтелект: 107.

Спритність: 93.

Витривалість: 94.

Сила: 87.

Сенсорика: 107.

Чарівність: 33.

Бали для розподілу: 0.

[Навички]:

Пасивні навички: «Гнучкий інтелект», «Звабливий шовк», «Піснь ножа».

Активні навички: «Витривале тіло», «Східна Грація».

[Доступно]: 100.000 золотих монет; клинки Апепа.  

Анаша перевірила панель системи.

«Прийняти». Вона подумки натиснула на гроші. Хто б не захотів грошей? До того ж вона все ще пам’ятала про перський кинджал, що її зацікавив. Він був дорогий, здається, близько мільйона золотих.

Вони вже давно закінчили прибирання: витерли пил, почистили стелі віниками, прибрали засохлих павуків, загалом зробили купу роботи, але привид Сабріни все одно не заспокоївся і продовжував літати у дворі, сумно завиваючи та викликаючи дощ.

— Може, просто кинути в неї компас? — мляво запропонував 14 номер, радіючи тому, що його зір повернувся.

— Кинь, — без зацікавленості відповів йому Гігант.

Анаша слухала їхню балачку краєм вуха, зосередившись на своїй панелі.

— Лягаймо спати. Ранок вечора мудріший… — пробурмотів Баожей, позіхаючи й потягуючись.

— Ми можемо й не пережити цю ніч, — меланхолійно відповів Гахіджі. — Поки що вона літає навколо, але якщо пробереться всередину?

— То ми всі помремо, — відгукнувся Лучник. — Ну, всі чоловіки, — виправився він.

Кімната знову поринула в тишу. Вони слухали тільки тріск вогню в каміні й звуки за вікном. Ніхто не хотів помирати. Це природний страх, закладений у людських душах. Безсмертя теж видається досить нудним, але не кожен дурень зважиться покинути своє тіло заради захисту когось.

— Влаштуймо засідку, — запропонувала Анаша, продовжуючи вдивлятися у свою електронну панель з доступними клинками Апепа. Вона не хотіла ними користуватися. Змія була огидною, але все ж, для вбивства потрібна була більш стійка психіка. Цього разу вона твердо вирішила, що дозволить собі вбити, бо була готова.

Під час прибирання вона схопила Баожея за рукав його пальто:

— Як ти можеш пропонувати вбити її?! — прошипіла Анаша.

— А вона вб’є нас без вагань, — упевнено сказав він, схрещуючи руки на грудях. Помітивши негативний настрій Анаші, Баожей зітхнув. — Ну що ти не розумієш, що вона — адміністратор і з’явиться фізично лише після знищення ігрового аватара. Ані ти, ані я не можемо вбити тут живу людину, інакше це кримінально.

— І що ж ти пропонуєш мені робити, якщо хочеш, щоб я покінчила із захопниками гри? Погладити їх по голові, дати цукерку і помахати пальцем, мовляв: «Ну-ну-ну, ай-ай-яй»? — зіронізувала вона.

Баожей почухав брову:

— Можливо, цих хлопців можна знищити. Їх і так розшукує Інтерпол, навіщо Америці їх утримувати й годувати…

— Стривай, — Анаша підняла руку і поклала йому на губи. Було липко. — Фу, що це? — Вона відсмикнула руку, дивлячись на свої злиплі пальці.

— Лип-комбо, — підморгнув Баожей.

Анаша скрипнула зубами, змушуючи себе не дивитися на пальці, забруднені бальзамом для губ:

— Отже, чисто теоретично, вбити людину в грі можливо? Тоді вона помре і в реальності?

Баожей кивнув.

— А якщо ми вб’ємо хазяйку інстансу, то це буде смерть аватара, яка не вплине на смерть людини?

Він знову кивнув.

— Тоді... гаразд. Можемо вбити аватар.

— У нас усе одно обмежені можливості. Іти по лісу вже не вийде, і компас кинути на місце печатки Ваджет теж.

Анаша задумливо прикусила нижню губу, тримаючи розкриту долоню перед собою:

— А що щодо ліфта?

— Та сам з’явиться, — без вагань відповів Баожей.

— Тобі не здається це трохи наївним припущенням?

Він розвів руками:

— Я покладаюся на інтуїцію, шосте чуття, чула про таке? — Баожей вказав пальцем на свою ногу. — Воно в п’яті живе.

Анаша стиснула кулаки. Мабуть, вона ніколи не дізнається справжніх думок цього хлопця.

— Моя інтуїція каже, що слід зробити засідку. — Вона повернулася до моменту, коли дізналася, що хазяйка — не справжня, а лише фантом. — Як знаєте, — Анаша вказала на свою ногу, — інтуїція живе в п’яті.

У них не було складних приготувань: розставили меблі, які не були надто важкими, по кутах, звільнили простір. Розпалили вогонь ще сильніше. Відчинили всі комори, готуючись сховатися там, якщо не впораються з божевільною від горя дівчиною.

— У неї є слабкості? — все намагалася з’ясувати Анаша.

— Та хто ж знає? — роздратовано відповів їй 14 номер.

— Можливо, це її дитина, — промовив Гахіджі. — Якби дитина народилася здоровою, то не забрала б її життя і не посилила її помсту.

— Гаразд, нам потрібно дещо ще.

Вони відсунули засув і різко відчинили двері. Привид розгублено застиг на порозі.

Посеред кімнати стояв низький стілець, на якому було вино, сушений сир і сухе м’ясо, загорнуте в грубу сіру тканину. Навколо були маленькі огарки масляних свічок, взятих з ламп у деяких спальнях. Масло капало на м’ясо, створюючи палений жирний запах. На спинці стільця, з двох боків, висіли два компаси: один вказував на південь, інший — на захід. А по центру, між ними, прямо на широкій спинці низького стільчика лежали три печатки Ваджет, які вони встигли зібрати.

— Недостатньо, — раптом прохрипів привид. — Недостатньо.

Ідея з імпровізованим вівтарем належала Анаші. Вони розуміли, що це виглядає досить убого, але й життя загиблої селянки не було сповнене розкішшю.