VII Метанойя. 39

— Ми обійшли весь дім, тут немає ліфта, — недовірливо пирхнула Анаша.

— Я б не поспішала з висновками, — втрутився Баожей. — Може бути, що ліфт не активується через невиконану умову інстансу.

— Та ти забагато знаєш, мила новенька, — процідила Анаша.

— Я лише припускаю, — Баожей опустив голову і невинно, навіть ображено, глянув у підлогу.

Але ніхто з NPC більше на це не звернув уваги. Їх залишилось замало, аби розділитися на ворожі групи.

Прозрілий і розлючений 14 номер все ще міг бути проблемою, але ніхто зараз не збирався починати "відновлення проти влади".

— Іди сюди, — жестом покликав її Баожей. — NPC можуть бути: підтримуючими, нейтральними або агресивно налаштованими до гравця в інстансі. У тебе двоє підтримуючих і один агресивний. Віддай мені цю солодку булочку, — він із млосним поглядом подивився на Гахіджі, — і я виведу нас звідси. — Баожей підморгнув Анаші.

— Він що, річ, щоб я його передавала?

— Він нейтральний або навіть підтримуючий NPC. А я в цьому інстансі — "залетіла пташка" через Сабріну. До речі, цього разу вона втратила весь блиск... Могла б хоч губи підфарбувати... — Він говорив про хозяйку інстанса, яку грала його колега. Отой сами скелет, повільно відновлюючий жіноче тіло.

— Не відвертайся, — перебила його Анаша.

— Так, про що це я? Згадала. — Він потер свою щоку. — Усі NPC тут налаштовані допомагати тобі. Але я теж хочу вибратися звідси цілим, а не по частинах.

— Ти збираєшся зробити з нього "гарматне м'ясо"? — нарешті зрозуміла Анаша. Вона впевнилася в його мотивах по мовчазному виразу обличчя Баожея. — І що збираєшся робити?

— Знайти вихід. — Він вийшов у центр кімнати й раптом упав на коліна. — Ой бідна я, нещасна! — заливаючись слізьми, голосив Баожей.

Чоловіки кинулися "її" втішати, намагаючись зрозуміти, що ж спричинило такий душевний біль?

Як тільки її обійняв Гахіджі, Баожей різко перестав плакати.

— Чого хоче ображена жінка? — раптом запитав він, голосом охриплим від плачу. Зробивши паузу, відповів. — Метанойї. — Коли його слова не викликали жодної реакції, Баожей переклав, за свого, драматичного. — Розкаяння.

— І як ти пропонуєш їй каятися? — запитав Гігант, схрещуючи руки на грудях. Він був такий високий, що, навіть сидячи за столом, його голова майже торкалася стелі. Анаша дивилася на нього й дивувалася, як він ходить по дому, не нахиляючи голову.

— Встань, будь ласка, — попросила Анаша, дивлячись на Гіганта.

Він насупився, але підкорився.

Їй здалося, що стеля відсунулася вгору.

— І сядь. — І знову стеля опустилася нижче.

— А якщо нас розчавить, бо ми занадто довго залишаємося в домі й нічого не робимо? — Задумливо спитав 14 номер.

Усі уважно дивилися на Гіганта, що здійснював ці маніпуляції.

— Це працює і зі мною? — запитав Баожей, маючи найвищий зріст у групі.

— Встань, — Анаша провела поглядом вгору, потім вниз. — Сядь.

Усі насупилися, ілюзії не було.

— Ну що ж, у нас є кандидат, якого може розчавити дім, — весело сказав 14 номер.

— Треба вибиратися звідси, — Баожей був правий. — Нас шестеро, а приладів п’ять.

— Прорубати вихід з іншого боку? — тихо запитав Гахіджі.

— Або вилізти через вікно? — запропонував Лучник.

— Прийми рішення, Анашо, — почувся голос Гіганта.

— Я... — вона розгублено подивилася на Баожея. За ці дні вона чомусь звикла працювати дуетом, у якому частіше була виконавчою стороною, ніж тією, що генерує ідеї.

— Сядьте і заспокойтеся, — раптом холодно сказав Баожей. — Ви відмовилися слухати легенду, але якщо вона є в сувої, то в ній можуть бути підказки.

— Навіщо нам легенда?! — незадоволено запитав 14 номер, розглядаючи свої відрослі очі в запиленому дзеркалі.

— Я хіба не пояснила?

— Сядь, — наказав йому Гахіджі.

Коли 14 номер рушив до стільця, той окинув його суворим поглядом:

— На коліна, смерде.

Очі Анаші широко розкрилися. Що ж, у цьому бездушному тоні дійсно було чути майбутнього правителя великих земель, змушеного приймати рішення і нести за них відповідальність.

14 номер тихо сів на коліна і смиренно поклав руки.

Баожей покашляв, а тоді ще раз:

— Кхе-кхе... А ти не міг би прочитати легенду? — Він м’яко підсунув сувій Гахіджі й красиво закліпав очима.

В очах Гахіджі з’явилася ніжність:

— Звичайно, невістка.

Анаша відвернулася і притиснула кулак до губ, приховуючи посмішку, яка так і просилася назовні. Їй ще варто було повчитися такого невимушеного й природного флірту. Його навіть не бентежило, що Гахіджі назвав його невісткою. Який харизматичний чоловік у спідниці...

Гахіджі взяв у руки сувій і раптом сказав:

— Правила змінилися.

— Що?! — Всі підскочили та кинулися до нього, оточуючи й заглядаючи через плече, намагаючись прочитати, що написано на пергаменті.

Тільки Баожей сидів на місці та розглядав свої нігті, наче йому було нецікаво. Анаша, стоячи позаду високих чоловіків, не могла розгледіти напис, тому повернулася до Баожея і, схилившись, прошепотіла:

— Це частина твого плану? Ти знав, що текст зміниться?

— Я лише припускав.

Коли всі заспокоїлися і сіли, навіть номеру 14 дозволили сісти за стіл, Гахіджі став читати:

«У далекому норвезькому селі, оточеному туманом, що підіймався краплями з повитих парою фіордів, жила-була молода дівчина. Вона була селянкою з бідної сім’ї. Але була настільки вродливою, що невдовзі її батьки розбагатіли. Кожен, хто відвідував ці холодні землі, прагнув отримати трохи тепла, що зігріває серце. Незабаром її батьки померли, залишивши маленький дім: ні на півночі, ні на сході, ні на заході, ні на півдні — точно в центрі лісу та земель...»

Його голос був чарівним, глибоким і оксамитовим, що глухо розкотисто лунав по всій вітальні будинку. Слухаючи його, вони також чули тихий гуркіт грому за вікном і слабкий дощ, що шурхотів у хвої сосен.