VII Метанойя. 38

 — Хто це сказав? — Анаша злегка обернула голову, але всі, як партизани, мовчали. — Ладно. — Вона поглянула вниз на труну з відкритою кришкою. Там лежав скелет, який стрімко обростав судинами, тканинами, органами, м’язами, шкірою.

— Біжимо! — гаркнув Баожей, схопивши її за руку.

Але Анаша не могла відвести погляду від прекрасного золотавого волосся, яке розсипалося по плечах дівчини, виростаючи з того, що ще мить тому було оголеною шкірою голови.

— Нам треба йти. Ти чуєш мене? — Баожей, здавалося, кричав у глухе вухо. Ніхто не поворухнувся. Всі стояли, немов зачаровані.

— Анаша. — Він поклав руки на її плечі, але вона лише кивнула, вказавши підборіддям вниз.

— У неї сувій. Напевно з правилами.

— Нам не до сувою… — пробурмотів він і, відпустивши руки, кинувся в будинок.

Баожей схопив лопату і, повернувшись назад, тримаючи її перед собою, крикнув:

— Всі розійтись!

Вони розбіглися в різні боки, створивши йому майже арковий прохід. Правда, «наречена» неслася з лопатою, а очі горіли червоним.

— Бігом… бігом… — він присів навпочіпки та, висунувши кінчик язика, почав намагатися дістати сувій, підчепити його на край лопати. Не виходило.

У нього були довгі руки, але навіть йому не вистачало зросту.

— Давай… — страждав Баожей, повторюючи спроби, поки тіло дівчини стрімко відновлювалося. — Ну давай же! — вигукнув він, піднявши лопату, на якій лежав сувій. — Ой! — І не зміг його забрати. Міцна хватка руки, яка ще не повністю відновилася, вчепилася в ручку лопати.

— Біжимо! — Баожей відпустив руки, що тримали інший край лопати, і кинувся до будинку. Тільки п'яти блищали. — Ааа! — заверещав він.

У Анаші не було часу зупинятися й сміятися; тонка рука вже вилізла з домовини й тягнулася схопити її за ногу.

Вона копнула кісточки, які були ще ледь обтягнуті сполучною тканиною, але вже рухалися. Вона копнула їх і почула хрускіт. Слідом пролунав болісний стогін.

Не обертаючись, вона кинулася слідом за Баожеєм, уважно дивлячись на прохід, шукаючи знаки нитки, стріл або чогось іншого, здатного вбити її за таку зухвалість — як образу місцевого трупа.

— Догралася. — Раптом сказав Баожей і зачинив перед Анашою двері.

Через кілька миттєвостей, коли злість на нього змінилася страхом, Анаша відчула легку вагу на своїй спині та важкий тягар тиші, яка огорнула двір.

Тонкий палець накручував пасмо волосся на голові Анаші. А скелет, вчепившись, тримався за її спину.

— Красуне… Ти також ображена? — прохрипів голос.

— Ображена..? — проковтуючи слину, запитала Анаша, відчуваючи, як холодне повітря обпалило піднебіння, змушуючи горло запалитися. Можливо, це психосоматика, а може, ця істота навіювала їй хворобу.

Не встиг скелет нічого відповісти, як позаду пролунав слабкий голос Гахіджі:

— Сабріна?

І небо потемніло. Сосни почали хилитися одна до одної, утворюючи купол, а після цей купол став обертатися. Чи сама Анаша, ведена збожеволілою Сабріною.  

 — Са-брі-на! — шипіло створіння на спині Анаші. — Зрадили… Образили… Чоловіки…

Перед очима в Анаші все крутилося й мерехтіло. Її голова більше не витримувала такого напруження. Коліна ослабли й підкосилися. Безвільна, вона впала вниз.

Сніг лежав тонким шаром і не зміг приглушити хрускіт, що рознісся на весь простір.

Тоді демониця сплигнула з її спини й кинулася на Гахіджі, роззявивши сухий рот, що тримався лише на м’язових волокнах. Вона кинулася з оглушливим криком, що лунав радше в голові, ніж проникав крізь вуха.

Анаша марно намагалася затулити вуха руками, але крик все одно голосив у неї в голові.

— Боляче… боляче… — прошепотіла вона і поповзла до будинку.

Повз неї пролетів Лучник.

Чоловіки кинулися врозтіч, помітивши, що Сабріна переслідує лише Гахіджі, але все одно рвонули до будинку.

Зупинившись, він простягнув руку Анаші:

— Швидше, прошу, — промовив він, захеканий від стрімкого бігу.

Це був рух, зроблений за долі секунди. Вони вже не бігли, а ледь не летіли, лише поверхово торкаючись землі. Якби їх знімали у фільмі, вони були б у вигляді світлих ельфів, яких стрімко переслідують темні сили.

Двері грюкнули та зачинилися за ними.

— Відійдіть, — ліниво наказав їм Баожей, дивлячись у вікно на цю сцену.

Щойно вони, не ставлячи запитань, відійшли до каміна, як двері відчинилися, і до них вбіг 14 номер разом із Гігантом. Точніше, вбіг Гігант, а 14 номер, мов сопля, висів на його руці.

— Я нічого не бачу! Я нічого не бачу! — приговорював він, пояснюючи своє становище.

— Де Гахіджі? — втомлено спитала Анаша, звертаючись до Баожея.

— Ховається від Сабріни, — видихнув їй у відповідь Гігант.

— Йому, мабуть, потрібна допомога…

— Але ти вже нічим не допоможеш. Це вони шукали одне одного, не ти, — сухо відповів Баожей.

У двері влетів Гахіджі з кривавими подряпинами на обличчі. З гуркотом він зачинив їх за собою, скрипнув засувом і обернувся:

— Вона вирішила мені мстити… Хоча це вона вкрала печатку Ваджет! — Він втратив свою звичну дипломатичну беземоційність. Його руки тремтіли. — Я втратив печатку Ваджет, я втратив брата! Це я несу на собі нестерпні втрати, а не вона! Чому вона напала на мене?

— Ти назвав її ім'я? — в’яло припустив 14 номер.

І Анаша раптом насторожилася. Вона зустрілася поглядом із Баожеєм. Між ними виникло мовчазне взаєморозуміння.

— Гахіджі, — звернувся до нього Баожей, — любий, а де сувійчик?

— Який «сувійчик»..? — розгублено перепитав він.

— Сувійчик, який я намагався дістати лопаткою, — м'яко відповів він, поправляючи довгу спідницю.

— А… напевно, в гробниці. Я його не бачив. І не брав.

— Добре… — крізь зуби проговорив Баожей, знову дивлячись у вікно. — У мене є припущення. — Всі погляди звернулися до Баожея. Він витримав драматичну паузу і, коли 14 номер, від нудьги, почав шкребти стіл, нарешті почав. — Є легенда про будинок, який став убивати своїх мешканців після того, як господиню будинку вбив її коханий. Він був проїжджим гостем, але затримався на деякий час, даруючи любов, яку сам же і відібрав. — Він розповідав натхненно і довго, доки його не перебив 14 номер.