VI Військова база Діви. Все не те, чим здається 34

 Недовго посидівши навпочіпки, низько схиливши голову і закривши обличчя волоссям, Анаша шморгнула носом і підвелася.

— Треба його поховати.

Хтось із їхньої команди був убитий кимось або чимось. Його голова була відокремлена від тіла та акуратно покладена по центру ґанку.

— Хтось бачив тут господарське приміщення? — спитала вона відсторонено, ніби це сталося не з нею, а з якимось ігровим аватаром у телефоні.

Ніхто не відповів. Анаша обернулася. Всі вони дивилися на неї з жалем.

— Що?! — гаркнула вона.

— Поховаємо, поховаємо, — Гігант зайшов до будинку, залишаючи вологі сліди від чобіт на підлозі, і, пройшовши повз слабке полум’я каміна, попрямував до дверей під сходами. Він відкрив двері й простягнув руку за лопатами.

— Стій, — наказала Анаша, помітивши, як щось зблиснуло на гачку дверей з іншого боку.

Ще один компас. Вона швидко зайшла всередину, взяла його в руки та відкрутила задню кришку. Усередині була стрілка, що показувала лише на північ.

— Що за чортівня? Ми вже знайшли все на сході? — нахмурилася вона.

— Спочатку поховаємо його, — Гігант узяв її за руку і, м’яко натиснувши на пальці, змусив її стиснути компас у руці. Він легенько хитнув головою в бік мертвої голови.

— Чоловіки зможуть викопати могилу, — сказав Гігант, роздаючи чотири лопати, натякаючи, що вони будуть змінюватися з тими, хто лишився вільним.

— Гей! А чому вони не копатимуть?! — обурився номер 14, схрестивши руки на грудях і вказуючи головою на Анашу та Чжень Баожей.

— Бо земля промерзла, і дівчата не мають стільки сили, щоб пробити її лопатою, — відповів Лучник.

Баожей сіла на лавку й жестом підкликала Анашу.

— У нас є чітка умова для смерті — не залишатися на ніч на вулиці.

Анаша кивнула, слухаючи удари лопати об холодну землю.

— І ще, у нас є новий компас, що вказує в новому напрямку. Цікаво, компаси з’являються так само як зникає посуд, самі по собі? Чи ми просто не змогли їх вчасно помітити?

— Посуд зник? — пасивно спитала Анаша, продовжуючи дивитися на чоловіків, які копали яму для голови.

— Ти не помітила? Лишилося сім приладів.

Анаша різко повернула голову й суворо подивилася на Баожей:

— Що?!

— Ти ж заходила в будинок, а я бачила через вікно. Там залишилося сім тарілок. Однієї бракує. Ми ж залишали весь посуд на столі, а тепер от.

— Тобто, даючи нам компаси, вони припускають, що один не виживе, здійснюючи рейд?

Баожей кивнула:

— Гадаю, кожен похід означає мінус одного.

— Скільки має вийти з інстансу?

— Мінімум — це завжди один.

— Це не перший твій інстанс, — холодно відповіла Анаша. — Ти дуже добре вдаєш істерику. Який це інстанс по рахунку?

— Перший, — Баожей наполягала на своєму, але проговорилася.  

 Дівчата замовкли. Анаша не довіряла Баожей.

Франческо взяв голову перехожого в руки, замотав її в одну зі вовняних накидок, залишених біля каміна. Вовна була біла, і, хоча тіло було вже старим, на ній проступили неприємні плями. Нести мертву голову наодинці йому було важко.

Тому її передавали по ланцюжку, наступним мав стояти 14 номер, але він відмовився, вважаючи цю похоронну церемонію просто дурістю.

— Немає сенсу проводжати його і витрачати на це дорогоцінний час замість того, щоб продовжувати пошуки. Такими темпами стемніє, і ми не підемо сьогодні на північ, — він схрестив руки на грудях.

— Ми й так сьогодні не підемо на північ, — огризнулася Анаша, стоячи поруч з ним — навпроти церемоніальної ланки чоловіків, які передавали одне одному мертву голову.

— А могли б піти. Але я тебе зрозумів, — він кивнув головою. — Ти тягнеш час, щоб нас усіх перебили, а ти, як єдина, хто залишився, сама вийшла. — 14 номер повернувся до неї обличчям. — Не вийдеш. Я потягну тебе з собою.

Анаша мовчала. Найкраще було мовчати. Але...

— Я зрозумів. А ви всі зрозуміли? — Він звернувся до групи, піднявши брови.

— А що ти хочеш зробити з головою? Викинути її, чи що? — закочуючи очі, запитав Лучник.

— А чому б і ні, можна і викинути.

— Що ти мелеш, покидьку?! — прогримів Ішак. — Якщо тіло не поховати, то в покійного буде тяжке загробне життя, а в тебе — цей гріх буде зважений як тяжкий!

Анаша здивовано подивилася на молодшого принца. Зовні він був схожий на брата, але характером відрізнявся, тому вона не очікувала, що така глибока думка вийде з його вуст.

— І що? Це буде потім! А зараз ти можеш померти в будь-який момент, тому що вирішив проявити благородство, — фиркнув він. — Подивися, сніг валить. — Він струсив плечима і зайшов у будинок, залишаючи мокрі сліди на чистій підлозі.

На чистій… підлозі?

Гігант заходив, залишаючи сліди. Анаша пішла за ним і теж залишила сліди. Тепер підлога була чистою.

Вона більше не була зосереджена на похоронній церемонії. Її пильний погляд стежив за дверима будинку, в якому підлога сама собою стала чистою, а посуду та приладів стало на один менше.

Пританцьовуючи від холоду і розтираючи руки, Анаша ледве дочекалася кінця церемонії та кинулася всередину, але була зупинена чиєюсь рукою.

Баожей міцно тримала її за талію.

Тоді Анаша побачила, як друга за день голова відокремлюється від тіла. З ослаблених пальців Франческо випав компас, розсипався на дрібні деталі, а потім і зовсім зник.

— Викинь компас! — закричала вона, обертаючись до Гіганта, який застиглим поглядом дивився на Франческо. Мати його в руках — носити умову смерті. — Викинь! — Вона закричала так, що все повітря з легень вийшло, і горло тут же захрипло.

Гігант витягнув компас, що вказував на північ, і жбурнув його за огорожу будинку.

Друге тіло вони не ховали, винесли якомога далі й потерли поріг снігом. Не обурювалися навіть царствені брати, які оніміли від шокуючої несподіванки.

— Печатка Ваджет? — Вони сиділи в тиші, тупо втупившись у камін. — У кого печатка Ваджет?