VI Військова база Діви. Холодний ліс 32

Анаша сумнівалася в тому, що передбачалося замерзнути в перші ж хвилини перебування в інстансі. Попри те, що їхня група була більш-менш добре вдягнена, на двох принців та заплакане обличчя китаянки було боляче дивитися. Мороз щипав усім щоки, а деяким і соски.

— Це така комп'ютерна гра! Потрібно знайти з неї вихід!

— Комп… гра..? — З виразів принців було зрозуміло, що вони зовсім не розуміють, що таке гра, і зі словом «комп'ютер» також не в ладах. — Ми шукаємо Сабріну, — як заведені повторювали вони.

— Хто така «Сабріна»? — запитав Гігант.

— Вона вкрала око сонця, — вони підійшли ближче, і тепер краще чули слова незнайомців. Здавалося, це сказав спадкоємний принц. Чоловіки, ймовірно, були близнюками, бо виглядали зовсім однаково.

— Не думаю, що у сонця є очі, — пробурмотіла Анаша.

— Це печатка Ваджет, — ховаючи за спину Чжень Баожей, сказав Ішак.

— Мені це ні про що не говорить, — закотила очі Анаша. — Але думаю, у нас із вами є завдання на цей інстанс, — промовила вона. — Ходімо, — вирішивши стати негласним лідером, наказала вона.

— Куди? — Але спадкоємний принц Гахіджі вирішив посперечатися з її авторитетом.

— Он туди, — прикриваючи руку козирком від колючих сніжинок, що летіли в очі, Анаша підняла голову і вказала пальцем на вершину гори. Звідти виднівся слабкий блідий димок. Правда, дорога була майже прямовисною і слизькою.

— Ні, — Гахіджі похитав головою. — Ми не зможемо піднятися цією дорогою. Буде багато травм.

— Є ще дороги? — скрипнула зубами Анаша.

Усі почали озиратися. Ні. Нічого. Лише густий хвойний ліс, що складався зі стогнучих сосен.

— Можна спробувати дослідити… — нерішуче почав Ішак.

— Ні! — раптом грубо перебила його Баожей. — Мені холодно, і я хочу додому! Будь ласка, давайте швидше виберемося звідси! — заскиглила вона.

У Анаші заходили жовна. Роль істерички тут у неї, досить однієї королеви драми на дев’ятьох людей.

— Хочу додому! Додому! — заходилася в сльозах Баожей, і Анаша цокнула язиком. Здається, її посунули з п'єдесталу.

— Чорт би вас побрав… — низько опустивши голову, повз Анаші протиснувся номер 14. — Ходімо! — рявкнув він і, зупинившись за Гахіджі, ментально підштовхував його вперед.

Чоловік зам’явся, збентежений тим, що опинився в умовах, яких зовсім не розуміє. Він потоптався на місці і важко зітхнув. Чи був він неігровим або ігровим персонажем, напівголим, він відчував холод. Усього лише плоть і кров, а яке там серце: механічне чи натуральне — вже неважливо.

— Спробуймо, — вирішив він.

Номер 14 не поспішав очолити ходу, а йшов слідом за Гахіджі. За ним йшов Ішак із Чжень Баожей, Анаша, Гігант, Лучник і двоє перехожих, які замикали колону.

Дорога, знизу здавалась дуже стрімкою, майже вертикальною, вузькою, слизькою й небезпечною, ставала крутою поступово.

— Боги благословляють нас, — пробубніла собі під ніс Анаша.

— Боги? — ікнула Баожей, що йшла попереду, тримаючись за руку Ішака, але уважно слухала в усі боки.

— Та це я так, вголос, — трохи гучніше відповіла їй Анаша.

Прогулянка по горі тривала в тиші. Кожен боровся зі своїм тілом і погодою. Ноги втомлювались, набрякали. Серце билося як божевільне. Піт змішувався з колючими сніжинками на лобі. Повітря роздувало волосся, кидаючи його на обличчя. Одяг важчав із кожним кроком. Ніс не хотів дихати, тому доводилося відкривати рот, щоб ковтнути трохи холодного повітря — від цього боліли зуби й пересихало горло.

Анаша відчувала себе старою розвалюхою, але більше не сміла нічого говорити вголос. Не зовсім було зрозуміло, звідки трьох нових персонажів закинуло в їхній інстанс. Абсолютно незрозуміло.

Чим ближче ставали струмені диму, тим небезпечнішим ставав підйом.

— Ай! — Чжень Баожей впала, вдарившись ліктем. Її нога посковзнулася, і витягнувшись горизонтально, вона вдарила Анашу.

— Твою ж! — Анаша з'їхала вниз, падаючи плазом, ударившись ребрами та животом.

На щастя, за нею йшов Гігант, який утримався на ногах.

— Жінкам потрібна допомога! — крикнув він, зупиняючи похід.

— Не потрібна! — рявкнула Анаша.

— Потрібна! — наперекір їй завищала Баожей.

— І що робити? — позаду почувся голос Лучника.

— Допомогти жінкам! — відповіла йому Баожей. У цієї дівчини загострені почуття — чує все і від усіх. Вона чіплялася своїми довгими жилавими пальцями за Ішака, тоді як Анаша безладно совалася ногами, намагаючись знайти опору.  

— Давай-но я все ж таки допоможу... — Поки Гігант нахилявся, щоб простягнути їй руку, вона відчула сильний дотик. Це був жорсткий, грубий захват. Анаша підняла голову.

— Людям потрібна допомога, і в цьому нема нічого соромного, щоб визнавати це, — мова Баожей була чистою, але рух її губ не збігався зі звуками.

"Вбудований перекладач прямо в моїй голові?" — подумала Анаша. "Вона теж ігровий персонаж? Тому що з іншими я такого не помічаю."

Коли Баожей допомогла їй піднятися, Анаша знову здивувалася цій дівчині. За жіночною зовнішністю ховалася сила, але чому вона тоді поводиться так кокетливо? Чи вона намагається привернути увагу Ішака? Якщо так, то її чекає успіх. Чоловік одразу взяв її за руку.

— Як тільки ти перестала триматися за мене — одразу впала, — докоряв він її.

Анаша фиркнула. Справжній патріархат: він захищає, вона примножує. Але якщо їм так комфортно, то це можна прийняти.

— Так-так, я помилилася, — жалібно промовила Баожей.

Анаші було нікому поскаржитися. Вона обтрусилася, коротко кивнула Велетню і крикнула, що час іти далі. Ніхто не постраждав. Хоча тепер трохи болів живіт. Але, можливо, це ефект від недоїдання.

Коли вони дісталися будинку, вже сутеніло. Вони майже не зупинялися й не робили перерв. Не пили води, не їли. Помітно знесилилися й втомилися. Їхні рідкісні зупинки були через те, що хтось падав і навіть травмувався.