II Мутадейєна. 8

Не встигла Анаша відійти від шоку, як її виплюнуло з ліфта і щось чорне й пухове напало на її ногу. 

- Мау! - Кішка вчепилася в ногу Анаші своїми кігтями і кричала. 

- Фу! Боляче! - Анаша труснула ногою, намагаючись скинути з себе небезпечну тварину. - Пішла геть! - Вона продовжувала трястися, поки кішка не втягнула кігті й жалібно нявкнувши, звалилася на землю. 

- Хто образив кота - нечистий. 

Анаша почула скрипучий старечий голос і нарешті підняла голову. Недалеко від неї, під глиняною стіною, присипаною піском, сидів дід, покурюючи тютюнову самокрутку в засохлому, колись м'ясистому, листі. Засохлий листовий сік висів побілілою соплею. Хоча, в голову Анаші закралися підозри про те, що це був все-таки не сік. 

- Кіт - священна тварина. - Проскрипів він. 

- Дідусь, менше говоріть, а то раптом розсиплетеся як цукрова пудра з розбитої вазочки. - Фиркнула вона. 

Анаша не любила котів. Ба більше, страждала на алергію. Вона ніколи не виявляла до котів агресію: не тягала за хвіст і не била палицями, просто шарахалася куди подалі, побоюючись їхніх гострих кігтів і норовливості. Якоюсь мірою, вона і сама була кішкою. Як то кажуть, що не любимо в інших - приховуємо в собі. Тільки вона не приховувала, просто не визнавала і не надавала значення. Порівняння з тваринами трохи лякає. Десь на підсвідомості чується шифер, що сповзає з даху психіки. 

- Кому кіт зробив честь - обраний. Втрачений статус - великі біди. - Усе не зупинявся він, випускаючи з рота кільця диму. 

- Слухай, діду. Хочеш щось сказати, перестань говорити загадками. - Вона вперла руки в боки. 

Але дід лише заплющив очі й заснув. 

Анаша здивовано подивилася на нього. Він виглядав як запрограмований. Вона повернулася, щоб подивитися на місце, де сидів кіт, думаючи, що його вже слід прохолов, але чомусь він сидів на колишньому місці, і високо задерши лапу за вухо, вилизував свою шерсть. 

- Гаразд, чорний собака, підеш зі мною. - Вона нагнулася і підхопила кота. 

Сльози тут же накотилися. У горлі заклокотало, ніби вона щойно облизала цього кота і шерсть застрягла десь усередині. Анаша моргнула. І сильно чхнула. 

Намоклий від чхання кіт, виглядав незадоволеним, але кігтями не впивався. 

- Ну що, що?! Вибач! Я називатиму тебе собакою. Мені так психологічно легше! - Вона голосила над котом, ніби той розумів. 

І знову чхнула. 

- ШШшшшшш! - зашипів він або вона, широко відкриваючи пащу, усіяну гострими зубами. 

- У мене, - крізь ніс, що забився і не дихає, прогнусавила Анаша, - на тебе алергія. 

Кіт подивився на неї своїми розумними зеленими очима, і легко вивернувшись із рук, м'яко приземлився на лапи. Обтрусившись, він рівненько тримався її ноги. 

- Ходімо. - Раптом зрозуміла Анаша. 

Жінка і кішка рушили жовтою цегляною дорогою, виходячи на світло містечка, схожого на село, змішане з мегаполісом. 

Вдалині маячила величезна скляна "свічка" - найвищий хмарочос, прикрашений дзеркалами. А навколо поширилися звичайні офісні вежі, що намагаються змішатися з глиняними мазанками, для міцності, з приклеєним піском на фасаді.

Це місце ніби було на роздоріжжі століть. Анаша не дуже встигла поцікавитися Єгиптом, а як мав би виглядати старий Єгипет - вона взагалі не знала, але чомусь це місце здавалося вирваним шматочком із чиєїсь фантазії. А може, з її? Чи всі тут бачать те ж саме, що й Анаша? 

Круглою площею, викладеною жовтою цеглою і посипаною піском, що опадає з сандалій, снували люди. 

Ніхто не був одягнений так відкрито, як Анаша. Вона поморщилася. І не запитавши нікого про те, що вони бачать, пірнула в якийсь сусідній двір. Сподіваючись, що не помилилася і знову не заскочила до діда. 

Кіт інтелігентно слідував за нею. 

У дворі нікого не було. У центрі лише висіло кілька натягнутих мотузок, на яких сушилася білизна. 

- Як здорово! - Не стримавшись, вголос прошепотіла Анаша. 

Різнокольорові шаровари і відповідні до них каптани, більше схожі на сучасні туніки. Крадькувато озирнувшись, вона посміхнулася і стягнула з мотузки блідо-сірий комплект, розшитий золотими нитками. 

Щойно одяг опинився в її руках, розгорнулося панельне вікно: 

Предмет "Одяг простої городянки": приховує особистість гравця, блокує сприйняття ігрових і неігрових персонажів про клас гравця. 

Анаша присвиснула. 

Та це справжній джек-пот! 

Вона швидко переодягалася і збиралася вийти з-за рогу, як зупинилася. 

"Ігрових і неігрових персонажів...?" 

За цей короткий час, поки вона хмурилася й обмірковувала фразу на синьому екрані, на площі стовпилися люди. Зазвучала приємна музика. Переливи нот так і запрошували танцювати. Неземний інструмент співав так ніжно й солодко, що зір затуманювався, а ноги вели самі, відстукуючи п'ятами ритм. 

- Еть! - Анашу хтось схопив за лікоть. 

Вона повернулася, струшуючи зі своєї голови морок. Дівчина з Мірран протягувала пом'яті папірці: 

- Засунь у вуха! - Голосніше, ніж слід було, сказала вона, але ніхто на площі не відреагував, захоплені музикою. 

Анаша схопила папірці й заткнула вуха. 

Сабая показала палець догори і поманила Анашу за собою. Вони бігли містом, віддаляючись від головної площі. Архітектура була однотипною. Мазанки та хмарочоси. Пісок, пил, глина, скло і дзеркало. А під ногами стелилася жовта цегла. 

- Прибули. - Вона штовхнула безликі дерев'яні двері, затягуючи за собою Анашу. 

Вони зайшли в темну кімнату, переповнену різними людьми. 

- Можеш виймати. - Сабая з Мірран вийняла затички з вух. 

У кімнаті голосно грала музика, люди за столами грали в покер і нарди, а бармен наливав червоне тягуче вино. 

- Пряне, спробуєш?! - Дівчина з Мірран потягнулася за двома важкими кубками, які забрала з рук бармена. 

- Що це за місце?! - Анаші доводилося перекрикувати музику.