Епілог

Ітан

Через три роки

Промені сонця пробивалися через вікно та освітлювали кухню. Я любив, коли тут було багато світла. Це робило її більш затишною та спокійною. Одним спритним рухом перевернув на сковорідці млинець, потім налив шоколаде молоко в дві чашки, поставив їх грітися в мікрохвильовку, а сам почав помішувати тісто.

Жіночі руки обійняли мене ззаду. Ніжні пальці пробіглися по спині, потім провели від грудей до живота, а там уздовж краю спортивних штанів, викладаючи жар тілі. Я здригнувся, відсунув тісто, обернувся і притис порушницю мого спокою до столу.

— Це заборонений прийом, Ангелятко, — повідомив своїй мучительці й провів носом по її шиї, насолоджуючись тим, як вона здригається від моїх дотиків. І прикусив мочку вуха. — Чи хочеш позбавити нас сніданку?

Із задоволенням відзначив, що на її щоках з'явився рум'янець.

— Ти сам винен. — Вона поклала руки на мої груди і почала малювати на них візерунки. — Ти хоча б уявляєш, наскільки сексуально виглядаєш, коли готуєш в такому вигляді?

Самовдоволена усмішка з’явилась на моєму обличчі. 

— Я завжди спокусливо виглядаю.

Нахилився вперед, трохи прикусив її губу, а потім став повільно цілувати. Нам не було куди поспішати, і я любив розтягувати такі моменти.

Зі мною завжди був страх, що все хороше в моєму житті може раптово закінчитися. Що я можу втратити Хейлі. Що це лише моя уява. Можливо, це було через повну втрату пам'яті кілька років тому. Тоді моє життя практично обнулилося. Я не знав, хто я, що відбувається і що робити далі. У мене до ладу не було ні сім'ї, ні друзів, ні знайомих. Залишився сам по собі. У лікарні був готовий битися головою об стіну, аби хоч щось згадати. Там я втратив себе.

Поліцейські розповіли загальну інформацію про мене та викрадення, але цього було мало. Я не знав елементарних речей: чим займався, з ким спілкувався, хто моя родина, як жив, навіть який колір мені подобався.

Я був ніким.

Розгублений, спантеличений, слабкий, стомлений. Невідомість бісила мене і змушувала нервувати. Так тривало, доки до моєї палати не ввійшла Хейлі.

Золотисте волосся, світла шкіра, мила усмішка та добрі очі. Якщо б у світі існували ангели, то вони б виглядали саме так. Побачивши її в білій сукні, я подумки назвав її Ангелятком. Вона часто поправляла волосся і ніяково м‘яла руки. Було одразу видно, що дівчина хвилювалася і не знала, як поводитися зі мною. Зі слів поліцейських, я знав, що ми були знайомі в минулому, але вона нічого не могла розповісти мені про моє життя. Хейлі теж втратила пам'ять, але, на відміну від мене, лише спогади про останні півроку.

Вона запитала про моє самопочуття, сказала, що її виписують, і поцікавилась про мої подальші плани, коли мій організм відновиться. Мені не подобалися розмови про майбутнє, оскільки я не бачив його. У мене не було ні сім’ї, ні дому. Лише машина, як повідомили поліцейські, і трохи грошей. Про це я чесно сказав їй. Теми про наше викрадення ми не торкалися.

Хейлі попрощалася і пішла, а вже за кілька хвилин повернулася назад. На її обличчі була радісна і трохи збентежена усмішка, від якої тепло розлилось по моєму тілу. Вона повідомила, що місіс Мур — мати її подруги — забере дівчину жити до себе і деякий час може дозволити мені жити разом з ними.

Я був здивований добротою і безкорисливістю незнайомців. Ці люди були мені ніким і готові були допомогти. Мені здавалось, що це жарт. До останнього очікував якогось удару, але слідом за Хейлі увійшла місіс Мур і вже сама повторила свою пропозицію. Я з вдячністю і настороженістю прийняв її.

— Ітане, горить! — Ангелятко різко відсунула мене від себе.

Я згадав про млинець, але було вже пізно. Він повністю згорів.

— Чорт! — Взяв сковорідку і викинув весь вміст у смітник.

— Дай мені її. Ти всю ніч був на роботі. Втомився? Хоча можеш навіть не відповідати. — Хейлі вихопила у мене з рук сковорідку і почала її чистити від залишків пригорілої їжі. — Чому так рано прокинувся? Ти поспав лише годину.

— Спати не хотілося. — Я байдуже знизав плечима, дістав з мікрохвильовки чашки з шоколадним молоком.

Хейлі відвернулася від раковини і пильно подивилася на мене.

— Знову кошмари?

— Дрібниці, — відмахнувся від слів, тому що не хотів думати про них. Перед очима так і завмерло мертве тіло Хейлі.

Сів за кухонний стіл і поставив дві чашки.

— Ні, не дрібниці. Тобі знову снилося, як я вмираю?

Я мовчки відпив гарячий напій. Жахи приходили до мене не часто. Десь один чи два рази на місяць. Спочатку прокидався в холодному поту. Тоді ще жив у будинку місіс Мур. Ніхто не знав про мої кошмари, поки я кілька років тому не почав жити з Хейлі. Здебільшого від жахливих снів прокидався сам. Не хотів, щоб про них хтось знав. Боявся, що Ангелятка це злякає. 

Нормальним хлопцям не має снитись труп своєї живої дівчини. 

У таких ситуаціях я мовчки намагався заспокоїтись чи тихо піти, щоб не розбудити її. Але бувало таке, що вона сама виривала мене з полону жахів.

Хейлі не тиснула на мене, за що я був їй вдячний. Були моменти, коли мені треба було виговоритись. Тоді мене проривало, і я розповідав їй про все. Потім мені ставало легше, але я не хотів повертатись до цієї теми знову. Почувався слабаком.