Розділ 45.1

Ейден

Хейлі вмирала.

Моя. Хейлі. Моя ванса.

Єдина жива істота у світі, яку я любив, і за яку ладен був віддати життя.

Поки бився з трьома занепалими, не помітив, як вона одна протистояла Габріелю.

Моє хоробре Ангелятко.

Вона стала світлом в моєму житті, а тепер стікала кров'ю. Я віддавав їй свою демонічну силу, але це не допомагало. Клята куля з цаніту дійшла майже до самого серця. Я не міг дістати цю довбану штуку, а вона не могла зцілитися. І допомогу було вже пізно шукати. Їй залишалося зовсім небагато. А ще я страшенно боявся, що вона могла просто не перенести переміщення в Небесний зал або Нижній світ.

— Я з тобою. Я поруч. Якщо ти…

«Якщо ти помреш, то я навіть після смерті буду разом з тобою», — подумав, але не зміг вимовити це вголос. 

— Ми зробимо це разом. Я не кину тебе. Я поруч, Ангелятко.

Я хотів, щоб вона не боялася. Щоб знала, що я завжди поряд. Що піду за нею навіть на смерть.

Біль Хейлі рвав мене на шматки, роз'їдав душу і різав серце. Але серед нього раптово відчув ледь вловиму частинку провини та жалю. Прибрав волосся з її обличчя. Тепер ангельська білосніжна шкіра Хейлі здавалася ознакою смерті, що зависла над нею. Вона тяжко дихала. Її очі були широко розплющені і дивилися прямо перед собою.

— Не звинувачуй себе! Моя смерть не твоя вина! Ти чуєш мене, Хейлі? — Я спробував докричатися до неї, але вона ніяк не реагувала.

Я був у розпачі. Мені хотілося волати так голосно, щоб докричатися до бісового Творця і наказати йому не забирати її життя. Він і так позбавив мене багатьох речей, а тепер забирав єдине, що я любив. Більше нічого не можна було вдіяти, і почуття безпорадності вбивало мене.

— Завдяки тобі мої останні дні не були настільки лайнові, як все моє життя. За них я віддав би все. За тебе, Хейлі. Це було наше рішення. Ми прийняли його разом і разом приймемо наслідки. Чуєш, Ангелятко?

Я зв’язався з Габріелем. Якби не це, він не знав би про Хейлі. Їй не довелося б мстити. Вона мала звинувачувати мене, а не себе.

— Ми разом пішли на цей чортів ризик і разом помремо. — Я сильніше стиснув її холодну руку.

У мене практично не лишилося демонічної сили. Я віддав все їй, але її рани не зцілювалися. Раптом через наш зв'язок до мене хлинув величезний потік енергії. Мене наче струмом ударили. Приголомшило так, що я на мить випав із реальності. У мені вирувала енергія. Ангельська та демонічна сила поширювалася по тілу.

— Ні, ні. — Жах охопив мене. — Поверни все назад! Ти що робиш?!

Тіло Хейлі почало змінюватися. Крила зникли. Біла шкіра і сіре волосся стали звичайними. Тепер вона виглядала, як людина.

Наступної миті Хейлі обрізала наш зв'язок. Із мене наче вирвали душу. Відібрали її частину, залишивши наодинці з прірвою. Більше я її не відчував.

Я не вірив у це.

Вона не могла цього зробити! Не могла все віддати мені!

Але як би я не намагався намацати наш зв'язок, його не було.

Очі Хейлі знайшли мої. Її губи заворушились. Вона намагалася щось сказати, але я не міг зрозуміти жодного звуку.

— Ззаду, — нарешті почув її і одразу ж закрив крилами.

Обернувся назад, щоб знищити загрозу, але там було пусто. Напруж слух, зір і зосередився на місцевості позаду себе. Будь-кого, хто посмів би підійти до нас, чекала смерть.

Відчув якийсь рух біля себе. Різко обернувся, але вже було пізно. Хейлі виявилася швидше за мене.

Тепер із її грудей стирчав меч. Той самий, що міг забрати її життя, але залишити мене далі гнити на цій землі.

Я не встиг.

Не встиг її зупинити.

Це усвідомлення зруйнувало мене.

Повіки Хейлі ледве розкрилися. Її губи здригнулися, але вона не промовила ні звуку, а потім її очі остаточно закрилися.

Очі мого єдиного, коханого, ніжного, доброго Ангелятка.

Я відчув, як частки наших душ, які були в ній, покинули поранене тіло. Їх поглинув меч.

Вона померла.

Моє хоробре Ангелятко було мертвим.

Я обхопив руками її обличчя, притиснувся до чола і заперечливо похитав головою.

— Ні ні. Що ти наробила?

По моїх щоках потекли сльози. Довбані сльози! Раніше я вважав би це слабкістю, але зараз мені було начхати.

Як така усміхнена, випромінююча тепло, повна світла та енергії дівчина, за якою я спостерігав ще до нашого знайомства, могла бути настільки неживою? 

Я цілував її, гладив золотисте волосся і благав повернутися до мене.

Але вона не йшла.

Її тіло бездушно лежало у моїх руках.

Моє серце, яке я колись вважав мертвим, розбилося вщент. Від нього не лишилося нічого живого. Ось тепер там справді все вимерло, а душа почорніла.

Не знав скільки вже пройшло часу. Просто продовжував притискати її до грудей не в змозі відпустити. Це означало б кінець, а я не міг з цим змиритися. Потім мій погляд упав на чортів меч, що стирчав з її грудей. Я прокляв світ за те, що не помер разом з нею, а потім мене наче по голові вдарили.