Розділ 44.3

Піддавшись інстинктам виживання, пересиливши біль і стиснувши щелепу, я поповзла до найближчого дерева і притиснула до себе крила. Остання дія була настільки пекельною, ніби тисячу ножів встромили в усі нервові закінчення і одночасно прокрутили.

Дихання почастішало, але повітря ставало все менше і менше. Мозок кричав про те, що це ще не кінець і супротивник поруч. Переміщуватись, керувати вітром і вогнем я не могла, оскільки цаніт надто сильно послаблював мене, а витягнути кулі зі спини та крил не було часу. Пістолет випустила, коли в мене вистрілили, а меч лежав біля ніг. У мене залишався лише він.

Пальці обхопили руків’я зброї. Коли я його підняла, у рану на спині ніби вгризлося кілька змій. Спробувала прислухатися, щоб зрозуміти, де перебуває супротивник, але всі органи чуття притупилися: їх затьмарив ріжучий біль. Я вирішила визирнути з-за дерева.

За шість метрів від мене стояв Габріель.

Але він не йшов за мною.

Його погляд разом із дулом пістолета був спрямований у небо.

Прямо туди, де Ейден боровся з рештою занепалих.

Моє серце зупинилося.

Габріель був дуже влучним, якщо зміг потрапити саме в ті частини моєї спини, з яких стирчали крила і які не прикривалися бронею. Я не сумнівалася, що він не промахнеться. У мене залишалися лічені секунди, доки він цілився.

Клинків та пістолета поряд не було, божественною силою скористатися не могла.

Рішення прийшло саме собою.

Скріпивши зубами, стікаючи кров'ю, розриваючись від шаленого спалаху болю, я встала і побігла до Габріеля.

Шість метрів. Мені потрібно було пробігти лише шість метрів.

Здавалось, що на моїй спині не залишилось жодного живого місця.

П’ять метрів.

Від шаленого болю хотілось кричати. 

Чотири метри.

Занепалий повернув у мій бік голову.

Три метри. 

Наші погляди зустрілися.

Два метри.

Він спрямував на мене дуло пістолета.

Один мертвий.

— Здохни, тварюко! — прогарчала я зі всією ненавистю.

Витягла меч і спробувала вдарити ним по руці противника, щоб вибити зброю, але він зміг вчасно забрати руку.

Прогримів постріл. Куля влучила в землю.

Схопилася вільною долонею за пістолет, а другою атакувала занепалого мечем. Він перехопив його пальцями. Так ми й завмерли. Пістолет був спрямований униз. Меч завмер за кілька сантиметрів від шиї Габріеля. Я тримала дуло, а він — лезо. По його долоні текла темна кров.

Спину і крила я вже навіть перестала відчувати, настільки нестерпним був біль. Так триматися більше фізично не могла, тому не придумала нічого кращого, як підставити Габріелю підніжку. Він утримався і спробував штовхнути мене. У результаті наших битв ногами ми обоє повалилися на землю.

Постріл. Удар.

Світ знову похитнувся. Його приголомшив новий приплив болю. Бік обпекло. Нутрощі горіли.

Здається, я кричала.

Переді мною промайнуло викривлене від болю і злості обличчя Габріеля. Він скинув мене з себе. З його плеча та шиї текла кров.

Мене кидало то в холод, то в жар. Реальність відійшла на другий план. Я вловлювала лише фрагменти того, що відбувається. Ось поряд стояв поранений Габріель, а наступного моменту його знесла вогняна хвиля. Ще через секунду перед мною виник сповнений жаху Ейден.

Його страх пробивався до мене навіть через лавину болю.

— Хейлі, зараз. Почекай трохи, Ангелятко. Прошу, почекай, — прошепотів демон, обхопивши моє обличчя. Я відчула, як потік його сили почав збільшуватися, а потім над його головою щось майнуло.

Ейден обернувся. На його обличчі відобразилася чиста ненависть. Він загарчав, а потім світ навколо запалав. Точніше, мені так здавалося. Всюди був лише один вогонь. У ньому я впізнавала лише налякане обличчя Ейдена. Він повернувся до мене, і тепер у ньому читалася лише паніка.

— Пробач, я мушу спершу перенести тебе звідси, — винувато промовив він і підхопив мене на руки, намагаючись не задіти рани.

Я не могла щось говорити. Відчайдушно хапала повітря і дивилася просто перед собою.

Стіна вогню зникла. Її замінив дим. Очі бачили лише його і Ейдена, який відчайдушно махав крилами. Схоже, ми кудись летіли.

— Ще трохи, Ангелятко. Потерпи, — тремтячим голосом повторював він.

Демон посилав мені всю свою силу, але це було марно. Після того, як світ поринув у вогонь, у нього залишилися лічені крихти енергії.

Моя спина торкнулася землі: це я зрозуміла по ще одному пронизливому спалаху болю.

Ейден зірвав з мене верх плитоноски, щоб оглянути рану. Це було ні до чого, тому що Габріель під час падіння поцілив мені в бік, де закінчувались плити.

— Зцілюйся, Хейлі! — наказним тоном крикнув Ейден, а потім торкнувся мого чола своїм і наповненим розпачом голосом прошепотів: — Давай, Ангелятко. Благаю.