Розділ 43.3

Він ступив до мене, провів пальцем по щоці і притулився до мого чола, не розриваючи зорового контакту.

«Клянуся, я зроблю все, щоб ти не шкодувала про це», — пообіцяв демон.

Він залишив на моїх губах рішучий поцілунок, наче на підтвердження своїх слів. Груди затопило теплом. Воно розтеклося по всьому тілу, витіснивши холод. Це дивно поєднувалося з почуттям небезпеки, яке лоскотало спину.

«Йдемо повільно. Я перший, ти за мною. Не відходь далеко від мене і прийми людський вигляд. Так ми будемо менш помітним.

Я кивнула, зробила, як він казав, і ми рушили далі. Ступали беззвучно, наполовину присівши, трималися ближче до дерев та кущів. Густота рослинності була настільки щільною, що ми не бачили далі п'яти метрів. Холодний вітер пестив шкіру. Нічний запах листя заповнював ніздрі. У міру нашого наближення я все більше відчувала смертоносну енергетику. Від неї зводило шлунок та потіли долоні.

«Воно все ближче», — попередила Ейдена, хоча він і сам це відчував.

Демон зупинився. Я почула ледь вловимі голоси.

«Це Габріель. Я чую його голос і ще одного незнайомця».

«Підійдемо ближче?» — Не була впевнена, що це гарна ідея, але інакше ми не могли дізнатися, що там відбувається.

«Якщо там Габріель, то з ним сто відсотків його сторожові пси. Цей боягузливий черв'як надто дбає за свою шкуру, щоб залишитися без них у такий момент. Якщо ми посунемося туди одні, то підпишемо собі смертний вирок».

«Думаєш, їх так багато?»

Ейден повернувся до мене і невесело посміхнувся.

«Хейлі, сюди відправили близько двадцяти підготовлених вартових для розвідки місцевості. Якщо Габріель досі тут і спокійно розмовляє з кимось, то можу сміливо припустити, що вони вже мертві чи в полоні. Ставлю на перше».

«Тоді треба викликати підкріплення».

Ейден глянув у небо, а потім озирнувся довкола.

«Було б чудово, але сумніваюся, що у нас є на це час», — квапливо промовив він, прислухаючись.

«Навушник поки що не працює, але я напишу повідомлення Нейтану».

Дістала телефон і швидко написала, що Габріель знаходиться на вершині гори і попросила допомогу.

Ейден дістав із кишені тонкі маленькі леза.

«Наскільки добре ти керуєш вітром?»

Демон насторожено сканував усе довкола, наче чекав прихованого нападу. Усі його м'язи напружилися. Він повернув собі демонічний вигляд.

«Що потрібно робити?» — поспішно запитала в нього, приймаючи вигляд ангела. Наша злита сила переливалася по тілу, надаючи мені впевненості.

«Коли я підкину леза, спрямуй їх у шиї цих тварюк».

Я проковтнула. Від хвилювання пересохло у горлі.

«Вони поряд?»

Очі Ейдена метнулися до неба, потім у бік Габріеля і туди, звідки ми прийшли.

«Ти не слухаєш. Прислухайся».

Шелест листя, голоси, постріли вдалині, шум вітру.

Заплющила очі і сконцентрувалася лише на навколишніх звуках. Прислухалася, поки не зрозуміла, що Ейден мав на увазі.

Зверху почула ледь вловиме ляскання крилами. З боку Габріеля за п'ятнадцять метрів від нас хруснула гілка.

«Їх поки що лише двоє. Вони, напевно, патрулюють територію. Ми спритніші і сильніші за них. Ти можеш зайнятися тим, що у лісі, а я в небі. Якщо ми перемістимося прямо до них і атакуємо, зможемо застати їх зненацька. Вони не чекатимуть такого нахабства з нашого боку», — запропонувала я.

«Після цього до нас точно рушать усі пси Габріеля. Якщо ми хочемо вистояти, то нам доведеться боротися пліч-о-пліч. Окремо у нас мало шансів. Після того як побореш того занепалого, переміщуйся до мене. Тут нас важче поранити, ніж у небі. Нехай вони підійдуть ще ближче, тоді атакуємо».

«Чекаю на твою команду».

Я виставила меч уперед і завмерла в напруженому очікуванні. Серце шалено калаталось в грудях, віддаючись гуркотом у голові. Я прикусила губу.

«Давай!»