Розділ 43.2

«Що це означає? Невже це…» — я не домовила, обмірковуючи, наскільки реальним може виявитися моє припущення.

«Так», — кивнув демон. — «Занепалі теж викликали підкріплення, вони знову захоплюють вартових в кільце».

«Треба йти до наших».

«Почекай. Давай спершу піднімемося на вершину гори. Там ми побачимо ще більше місцевості».

«Добре, але нам варто поквапитися».

«Тільки тепер краще не переміщатися. Навряд чи занепалі знизу помітять це, але краще перестрахуватися».

Ми почали швидко підніматися на вершину гори, дослухаючись до кожного звуку. Раптом я відчула якусь дивну енергетику.

У мене волосся стало дибки.

«Стій. Ти теж відчуваєш це?»

Ейден завмер за кілька метрів від мене. Прислухався до відчуттів. Кожен м'яз його тіла напружився. Демон кивнув на знак згоди.

«Я відчувала щось подібне лише у присутності Габріеля та меча, яким убили Міку».

Мій ванса виглядав похмурим. Я вловила занепокоєння у його емоціях.

«Я піду перевірю, що там, а ти поки стеж за обстановкою тут».

«Хочеш мене позбутися?» — Усміхнулася йому. — «Не вийде. Разом, пам'ятаєш?»

Я бачила його внутрішню боротьбу.

«Якщо я посивію, то це буде повністю твоя провина», — приречено пробурмотів Ейден і видихнув. — «Разом».

Моя усмішка стала ще ширшою.

«Люблю тебе», — само собою вирвалося з мене.

Демон здригнувся і здивовано поглянув на мене. Ніхто з нас не очікував зараз почути ці слова. На даний момент вони, напевно, були абсолютно недоречними, але я сказала так, як відчувала. Як веліло серце.

У його емоціях здивування змінилося розгубленістю і сумнівом.

«Люблю тебе з усіма твоїми внутрішніми демонами», — повторила з усією щирістю і залишила короткий поцілунок на його губах.

Сказавши це, усвідомила всю правдивість цих слів. Ні, я не покохала Ейдена одразу. У перші дні він насторожував мене, а далі я почала бачити в ньому самотню, недовірливу людину, яка намагається вижити в цьому жорстокому світі. Після його зради боялася, що демон може завдати шкоди мені і моїм близьким, але якимось дивом він став моїм єдиним союзником. Лише Ейден знав мої справжні бажання. Лише він казав мені жорстоку правду, про яку мовчали вартові. У нас з ним були спільні цілі. Ми могли довіритись лише один одному. Не було більше нікого, з ким можна вільно говорити. Можливо, саме ця обмеженість нас зблизила.

Так союзник став приятелем.

Близькість темних частинок душ Ейдена пробуджувала в мені нові емоції, яких раніше позбавив Творець. Саме з демоном я вперше відчула пристрасть, злість та бажання. Мені подобалось це, як і його поступові зміни. Ми обоє крок за кроком перетворювались в зовсім інших осіб. На цьому шляху, окрім підтримки один одного, у нас не було нічого. Ми самі визначили наш курс і не дозволяли нікому нас збити.

Після повернення з Пекла Ейден почав більше відкриватись мені. Коли мене поранив ангел впливу, я відчула його шалений страх і наскільки він дорожив мною.

Не моєю душею, а саме мною. 

Він довіряв мені свої таємниці, турбувався про мене, захищав й поважав. Демон навчився приймати мої рішення та підтримувати мене, навіть якщо мої дії йому не подобались. Він відмовився від подарованої йому влади, визнав провину, тренував мене і вірив у мою силу. Він працював над собою, аналізував власні відчуття й свою поведінку, а потім поступово ставав тим, ким завжди хотів бути.

Це не відміняло його вміння виводи інших із себе, самолюбство, хитрість і в деяких випадках егоїзм. Скільки б масок він не одягнув, але влада і сила ніколи не мали для нього значення. Ейден всього лиш хотів відчувати щастя. І вперто йшов до цього, борючись не тільки зі світом, Творцем, а із самим собою. Заради цього він готовий був віддати все.

Але не вбити мене.

Така мрія, така наполегливість, така відчайдушність — це дійсно вражало.

Можливо, саме за це я його покохала. За те, як він рішуче йшов до щастя, а потім через мене відмовився від нього і проміняв на найближчі століття в Пеклі. 

Так, я погрожувала йому, але навіть попри власну лють відчувала його почуття провини, жаль і страх втратити мене. Він сам сказав архам, що зізнався їм у своїх злочинах через мене. 

Це багато значило.

Ейден не зводив з мене очей. Дивився так, ніби я найцінніша річ на планеті. Начебто мої слова найважливіші у світі. Його затопило теплом, радістю, вдячністю та любов'ю. Я відчувала це так сильно, що не могла перестати усміхатися. Йому не треба було відповідати. Наш зв'язок дозволяв розуміти одне одного без слів.

«Нам треба йти», — нагадала йому.