Розділ 42.1

Як тільки сонце зайшло за обрій, один із архангелів перемістив наш загін на землю. Ми матеріалізувалися на своїх місцях. Перша та друга група одразу ж вирушила під землю. Інші ж причаїлися серед дерев в очікуванні команди. Усі почуття загострилися. Серце билося настільки голосно, що запросто могло видати мене.

«Я не дам тобі померти», — пролунало в голові. Ейден був за кілька десятків метрів від мене з лівого боку. Він послав мені хвилі впевненості та спокою.

«Вибач. Я ризикую і твоїм життям».

«Ти дала мені справжнє життя. За це можеш ризикувати мною скільки завгодно».

Демон замовк, а я зосередилася на звуках. Крім серцебиття та шелесту листя нічого не було чути. Я сиділа між деревами і озиралася навколо, дивлячись на щось підозріле. Вже було темно, але ангельський зір дозволяв бачити те, що недоступне людям. Холод металу клинків у руках додавав сміливості. Я ще не матеріалізувала свій меч, але відчуття його сили всередині заспокоювало мене.

— Кай, четверта група. Я поранив одного з дозорних занепалих, — долинуло по навушнику. Звук був настільки тихим, що навіть я з ангельськими слухом ледве вловлювала його.

— Будьте пильні, тут ще маємо бути, — по нашому зв'язку почувся голос Каміля.

— Ебіліна, друга група. У тунелях явно хтось жив, але на даний момент ми виявили лише п’ять божественних істот у місці, схожому на кузню. Вони виготовляли зброю. Чинили опір. Двох вбили, трьох поранили. У нас мінус один.

Ось перші втрати.

Я почула хрускіт гілки праворуч. Він був настільки тихим, що скидався на уяву. Вмить обернулася на нього, вже готуючи клинки до бою. Напружила зір, але за кущами нічого не було видно. Зробила крок уперед, озирнулася. Руки тремтіли, тому міцніше стиснула клинки і кинулася вперед. Мене відкинуло потоком повітря. Я встигла згрупуватись, потім перемістилася в інший бік і знову кинулась до супротивника.

Серед дерев стояв хлопець років із двадцяти п'яти. У нього не було видно душі. Він теж був одягнений у чорний одяг та бронежилет, але на ньому не було ніякого знаку.

Занепалий.

Не тільки наші вартові подумали, що краще перестрахуватися від куль з цаніту. Щоправда, голова у всіх залишалася відкритою — вона була найуразливішим місцем. У шоломах ми не змогли б швидко літати і плавно маневрувати.  

Помітивши мене, хлопець набув ангельського вигляду, дістав меч меч і кинувся на мене.

«Хранитель», — краєм свідомості, відзначила я і відбила удар. Почувся брязкіт металів.

— Чедрін, друга група, — пролунало у навушнику. — Знешкодили ще десяток занепалих у самій глибині печери. Вони видобували цаніт. Четверо поранено, решту вбито. З наших полегло двоє.

Хранитель-зрадник тим часом майстерно атакував мене. Випад вперед, удар, кидок сюрикену, переміщення, серія нових ударів. Це ні краплі не було схоже на тренування. Тут кожен рух меча міг означати смерть. Я ухилялась, хоча все ж таки отримала кілька незначних поранень. Добре, що це був не меч правосуддя, інакше я вже була б мертвою від одного дотику.

Коли супротивник відступив на кілька метрів, перевалила подих і відчула, як наближається Ейден.

«Це мій бій. Не втручайся», — наказала йому.

Мусила сама це зробити. Довести собі, що всі мої зусилля були недаремними і я самостійно можу помститися поплічникам Габріеля та йому самому за смерть Хенка. Не могла дозволити собі бути зайвим вантажем. 

Ні, в цій битві я мала бути воїном.