Розділ 39.2

Зовнішність вартових в ангельському вигляді була майже однотиптою: світло-сірі очі, волосся, біла шкіра і крила. Зате їхній одяг помітно відрізнявся.

Дехто носив пуховики, хтось прибув у злитому купальнику, інші ж у формі поліцейського чи бармена. Були навіть національні костюми інших країн та рвані клаптики тканини, які навряд чи нагадували одяг. У стилів ангелів простежувалися різні культури, держави, віри.

Я усвідомила, наскільки великий світ і що божественні істоти дійсно перебувають у всіх куточках планети.

— Краще так не стояти. Ми заважаємо іншим, — звернулися до мене ззаду.

Я обернулася. То був Адам. Побачивши знайоме обличчя, трішки заспокоїлась.

— Що відбувається?

— Якщо архи вирішили зібрати стільки вартових в одному місці, то трапилось щось дуже важливе.

Він говорив спокійно, але похмура складка на лобі говорила про його напруження. Він м'яко підштовхнув мене за лікоть уперед.

— Нам треба стати разом із усіма. Не варто тут затримуватись. Скоро прибудуть нові вартові.

— Тут будуть усі?

— Не думаю. Але їх буде багато.

Ми пройшли і стали в стрій. Вартові матеріалізувалися в різних кутках Небесної зали і мовчки поповнювали наші ряди. За кілька хвилин це припинилось. Ми вишикувалися шеренгами навпроти архів і побіч від них. Я не могла порахувати нашу кількість. Вона здавалась нескінченною. Сотні тисяч чи навіть мільйони. Важко було навіть припустити. Від такої кількості божественних істот енергетика у залі була майже нестерпною. Вона практично фізично давила на мене. Кожен стримував свою силу, але цього було мало.

— А скільки вартових взагалі існує? — пошепки запитала я у Адама біля самого вуха.

У мій бік повернувся високий вартовий з передньої лінії і насмішкувато підняв брову. Нас поділяли кілька десятків метрів, а він все одно мене почув. Це лише доводило, що мені варто було бути більш пильною.

— Приблизно кілька мільйонів. Але тут їхня десята частина.

Лише завдяки тренуванням з Ейденом я змогла приховати свій подив. Звичайно, якщо порівнювати з кількістю людей, то це число було дуже малим. Але саме собою воно звучало переконливо.

— Ми покликали вас усіх заради невеликого випробування, — здавалось, що голос Михаїла прогримів по всьому Небесному залу. — Пройдіть його і вирушайте далі виконувати свій обов'язок.

Я стиснула долоні у кулаки. 

— Перша шеренга вартових підійдіть до нас.

В одній лінії нас було близько двох сотень, а може, й більше.

Вартові закону практично синхронно зробили кілька кроків уперед. Я не так побачила, як почула це. З мого місця важко було розгледіти, що відбувається попереду.

Далі все відбувалося мовчки. Пауза, чиїсь чи то крик, чи то рик і якась метушня. Після цього над першою шеренгою засяяло світло. Найімовірніше, вони повернулися назад на землю.

Те, що відбувалося, було дуже дивним. Я не розуміла цього і від цього починала нервувати.

Шеренги продовжували по черзі ступати до архів. Десь все відбувалося тихо, а десь я чула якийсь рух.

Найбільше обстановку загострювала невідомість.

Коли мені відкрився вид на передні ряди, я почала уважно все розглядати. Облич вартових зі спини було не видно, але їхні тіла виглядали напруженими. Архи не зводили з них очей. Холодні, розважливі, жорсткі.

Один із вартових у передній шерензі похитнувся назад. Нейтан і ще двоє ангелів в екіпіруванні відразу матеріалізувалися біля нього. Хтось попереду, хтось позаду. Вартовий навіть не встиг нічого сказати. Вони схопили його та зникли. За кілька секунд решта ангелів шанобливо схилила голови перед архами і розчинилася в білому сяйві.

Страх підкотив до горла. Мені залишалося лише здогадуватись, чому забрали цього вартового і що з ним зроблять далі. Можливо, на мене теж чекала така доля, оскільки я, як і раніше, приховувала багато речей.

Мені залишалося сподіватися, що архи не зможуть прочитати мої думки чи побачити спогади.

Коли настала наша черга, ми зробили крок вперед і застигли. Я стояла з розправленими плечима, гордо задертим підбиранням і беземоційним виразом обличчя. Такий собі образ холодного та сміливого воїна. А насправді всі мої нутрощі скрутило від хвилювання та напруги.

Не сміла відвести очі від Михаїла. Він сидів навпроти мене і по черзі оглядав вартових, що стояли ліворуч. Потім він зупинився на мені.

Крижані, колючі, практично білі очі вп'ялися в мене.

— Ти допомагаєш Габріелю чи його соратникам?