Розділ 37.2

— Тепер ти і твій меч єдині, — повідомив Михаїл. — Цей знак покличе тебе, коли ти матимеш прийти до нас.

Я все ще стояла на місці, намагаючись звикнути до нових відчуттів: жар у тілі і приємне поколюванням. Крила на долоні потьмяніли, а потім зовсім зникли.

— Ти вільна. Ми викличемо тебе для виконання обов'язку, а поки можеш йти і стежити за дотриманням Небесного закону.

Лейла попереджала мене, що після благословення архів вони зможуть будь-якої миті покликати мене. Це відбудеться через частинки їхньої сили, якими вони пов'язали мене та меч.

Зібралась із силами і промовила:

— Я хотіла вас про дещо попросити.

— Нас? — Посміхнувся Уриїл. — Ти?

Я змусила себе не реагувати на глузування у його словах.

— Так, — стримано відповіла йому і перевела погляд на Михаїла. — Дозвольте мені брати участь у затриманні Габріеля.

У залі повисла тиша. Лише Уриїл глузливо хмикнув. Мені знову здалося, що архангели подумки розмовляють.

— Який твій мотив, дитино? — подав голос Михаїл.

— Справедливість, — чесно відповіла йому. — Я хочу, щоб він відповів за свої вчинки. Він порушив закон, розв'язав Небесну війну і продовжує свої злочини. Його треба зупинити.

І покарати за все.

— Чому саме ти маєш брати в цьому участь? — запитав Рафаїл. — Є більш досвідчені вартові. Навіть найсильніші ангели не змогли впіймати Габріеля. Ми не можемо ризикувати.

— Та вона лише отримала наше благословення, а тепер заявляє, що хоче брати участь у затриманні занепалого, який розв'язав Небесну війну. — Уріїл пильно подивився на мене. — Знаєш, скільки охочих розправитися з ним? Багато хто жив заради цього моменту.

Я відкрила рота, щоб запротестувати, але зрозуміла, що всі аргументи прозвучать занадто безглуздо. Вони мали рацію. І жодні слова не могли це змінити.

Безпорадність, гнів і розчарування рвалися назовні. Мені хотілося кричати і силою змусити їх піти на поступки. Але все це не мало сенсу. Потрібно було діяти тонше. Вигадати новий план, вирішити, чим я можу бути корисною для них.

Ейден навчав мене контролю. Він би не став істерити, а знайшов би новий шлях.

— Ми відмовляємо тобі, — повідомив Михаїл.

Продовжила стояти з кам'яним обличчям, тримаючи в собі всі емоції.

— А тепер іди.

У цей раз я програла, але це був ще не кінець.

Вклонилася і розчинилася у повітрі.

*****

Тепер моїм завданням було стежити за іншими божественними істотами. Залишилося лише попрощатися з Лейлою і вирушити до найближчого міста. У мене був лише один рюкзак наповнений зброєю, білизною та речами першої необхідності.

Я весь час думала про Ейдена і про свій невдалий план помсти.

Сьогодні минув останній день даного Ейдену терміну. Або він розповість архам про місцезнаходження Габріеля і допоможе його зловити, або вирушить до Пекла. Мене мучило дивне почуття, немов я мала щось зробити. Мені хотілося побачити Ейдена, поговорити з ним, але я не знала, що сказати і до чого це могло привести.

Чи вибачила я його? Не знала.

Але він допоміг мені з контролем, попередив, що краще поспішити стати вартовою, і підтримав мене. Це вже багато про що говорило. Все ж таки це ризик і для його життя. Я не розуміла, чому він мені допоміг. Єдина відповідь — таким чином демон намагався випросити моє прощення.

— Якщо знадобиться підмога, ти знаєш, як мене знайти, — сказала Лейла, виходячи з хатини, де ми жили. Я чекала її на вулиці.

— Дякую. — Обернулася до неї. — Ти дуже допомогла мені.

— Ти хотіла цього і зробила це.

Вона порівнялася зі мною і оглянула ліс.

— Через сім годин він мусить відзвітувати перед архами, — поділилась вона, не дивлячись на мене.

Її слова стали прямим попаданням в мою тривожну душу. Сумніви, почуття недомовленості з великою завзятістю почали гризти мене зсередини.

— Є успіхи? — поцікавилася я більш-менш рівним голосом.

— Не знаю.

Між нами повисла тиша.

— Якщо Ейден нічого не розповість архам про Габріель, його відправлять до Пекла на двісті років.

Двісті років.

Від цього терміну починала паморочитися голова. Надто багато для одного людського життя, однак норма для безсмертних божественних істот.

Я могла більше ніколи не побачити Ейдена. Від цієї думки на мене накочував страх і паніка.

Руки почали тремтіти, а тіло закликало до дій.